Що за жарти? – думаю. Виїхав я знову наступної ночі на набережну, простояв до ранку, – ніхто не вийшов. Бачу, двірники метуть банківський тротуар. Я до них:
– Хто, – питаю, – тут живе?
– Нікого, – відповідають, – немає тут, окрім швейцара. Вранці приходить панство на службу, а до обіду розходяться; квартир тут нема. Це ж банк.
Що за мана? Виїхав я на другу ніч – знову нікого. Заїхав до двірника, питаю, а той те ж саме, – видно, каже, тобі приснилося.
Дочекався я ранку, вийшов швейцар. Я його відразу упізнав. Починаю розпитувати, – а він навіть розсердився, трохи не жене в шию: я тебе, каже, ніколи й не бачив, забирайся. Які тут мешканці? Ніхто звідси не виходив і нікого ти не возив. Все це тобі приверзлося або здуру, або зі сну, а точніше з п’яної голови…
Простояв я ще ніч, вранці поїхав на Волкове. Спробував потолкувати зі сторожами, але всі відреклися: знати тебе не знаємо, нікого ти не привозив, бачимо тебе вперше. Нам суворо заборонено кого-небудь ночами на цвинтар пускати…
Тим це і скінчилося, з тієї пори я не їжджу більше на набережну. Добрий був заробіток, але скінчився. Одна біда – кінь розбзикався, ото його так і тягне знову туди… А що воно за оказія була в мене з тим банківським паном – ніяк не второпаю…»
– І це все правда?
– Сута правда! Ось вам хрест святий! – перехрестився візник.
А на прощання додав тільки одне: мабуть, в тому місці похоронений хто-небудь без хреста, ось він, сердешний, і мучиться та все їздить на кладовище до инших небіжчиків похованих, як слід, по вірі.
Митрофан Александрович
Митрофан Александрович