– Такі речі завжди цікаві, – з гідністю заперечила господиня дому. – Налийте собі гарячого чаю і розповідайте.

Манвед взяв горнятко з чаєм, попустив вузол на своїй шовковій краватці, потер повіки очей і почав розповідь.

– Якби я не сидів тут між вами, не чув потріскування дров у каміні та статечного попахкування великої люльки вельможного пана, то повірив би, що два дні і дві ночі й знову день я проспав і бачив дивні й моторошні сни, я повірив би навіть, що усе ще сплю, бо тендітний прозорий туман, наче серпанок мавки, зітканий з блідого місячного сяйва, відділяє мене від вас, а вдалині стоїть постать і киває, і манить…

Був погідний зимовий ранок, сповнений блиску та гри золотих сонячних зайчиків на вкутаній снігом землі; на смереках та ялицях, котрі, наче руки з білого хутра, повипростовували з-під снігу своє гілля; на крижаних бурульках, що увішали солом’яні дахи селянських хатин; на скутому кригою ставку, котрий перетворився на сріблястий луг, та на чорному з металевим полиском пір’ї ворон, які штивно крокували дорогою, поважно киваючи головами, й раз у раз неохоче злітали, щоб знову опуститися на дорогу або на всіяні блискучими голочками снігу дерева. З усіх гірських яруг та ущелин поволі виклубочувалися попелясті сірі тумани, наче дим погаслих свічок, заволікуючи сонце, і стрімко насувалися на мене.

У цьому вогкому рвучкому потоці туману мій кінь, здавалося, не йшов уперед, а плив. Час від часу на узбіччі маячіла якась казкова з’ява, огорнута густим маревом або чипіла у кущах на краю поля примарна постать з розкішною білою бородою, що колихалася туди й сюди.

Так одначе тривало недовго, небо перетворилося на прозорий алебастр, забарвлюючись в усе густіший колір, і врешті появився палаючий обідок, з якого переможно викотилося сонце. Сірі хвилі туману збилися у хмари і покотилися ген понад лісом. Рожевуватий відсвіт мерехтів довкола них. Дерева та кущі враз усіялися світляними перлами, сніг заблищав, наче простелений сувій білого атласу. Поміж темними стовбурами дерев гори біліли так яскраво, як крейда, а чубки скель променіли, немов у вінку. Блідо-зеленкуватий колір неба щораз більше губився у синяві, аж доки наді мною нап’ялося шатро найчистішої блакиті, і лише невеличкі білі хмаринки, мов мандрівні лебеді, витали у височині.

І враз переді мною постала сіра полупана скеля з похмурим замком.

Я об’їхав його довкола і знайшов пологий схил, порослий здичавілим парком, але й тут не видно було жодного під’їзду ані стежки. Моєму коневі довелося самому з натугою прокладати собі шлях. Так врешті я добився до великих заіржавілих воріт, даремно розглядаючись за дзвоником чи дерев’яним калаталом. Обабіч воріт здіймалися високі сірі мури, порослі угорі за сотню літ хащами. Корені деяких дерев звисали уздовж мурів аж до землі, чудернацько переплітаючись унизу. Над брамою виднівся знищений негодою герб.