Зненацька на безживних просторах, на вкритій снігами озимині, з’явилося жваве товариство зайців, які у весільному сяєві місяця бавилися та любилися поміж собою: одні розгрібали сніг, щоби знайти поживу, інші тішилися й повискували, як малі діти, барабанячи передніми лапами, декотрі пристрибали ближче, вмостилися, щоб роздивитися мене, а потім, побачивши, що я їду геть, так само весело пострибали назад до гурту. У далечі хрипко й сердито гавкав старий лис.

Так я добрався до Тартаківського замку.

Перед брамою кінь схарапудився, а коли дивний старець, некликаний і непрошений, відхилив важкі стулки воріт, він присів на задні ноги і нізащо не хотів переступити залитого магічним сяєвом подвір’я. Урешті послухався шпорів, але весь тремтів і лячно похрапував. Коли старий повів мене догори кам’яними сходами, здійнявся крижаний вітер, стара липа сумно зашелестіла вітами, далеко внизу моторошно гуготів нестримний гірський потік, якого навіть зима з її льодяними кайданами не змогла упокорити, а над моєю головою линули чарівні, сумні й солодкі водночас звуки, що розривали серце.

– Що це? – запитав я.

– Еолова арфа, – відказав старий. – Скільки себе пам’ятаю, сотні років уже линуть її звуки з вежі.

Ми увійшли до затишної натопленої кімнати із зеленими завісами, у каміні палахкотіли свіжі смерекові дрова, від яких йшов приємний дурманний дух. Перед квітастою канапою стояв накритий стіл. Мені впали в око коштовна порцеляна та старовинне срібло з гербами родини Тартаків.

Чудернацький старий запросив мене до столу, поставив самовар і обслуговував мене з усією гідністю сивого гофмайстра. Я скуштував небагато, бо був дуже схвильований. Стрілка на прадавньому стінному годинникові, здавалося, завмерла.

Нарешті підійшла дванадцята.

– Пора, – мовив я.

– Так, пора, – погодився старий.

Він зняв з паска в’язку ключів, і ми знову, відчиняючи двері за дверима, подалися довгими коридорами і безконечними анфіладами кімнат, тільки цього разу увесь замок повнився примарливим життям, з чорних вічок дверей на мене глипали ворожі погляди, моторошні постаті у золотих рамах погрожували зійти з полотен, і навіть древні знамена та штори, здавалося, ворушилися та шепотілися.

Відчинивши чорні, оздоблені сріблом двері величезної зали, в якій я ще не був, старий сказав:

– Тут я мушу вас залишити самого, пане добродію, йдіть сміливо вперед. У кінці зали розходяться двоє сходів. Ті, що ліворуч приведуть вас до мармурової жінки.

Я переступив поріг і опинився у чудовій залі з високими вікнами, через які сіялося світло повного місяця і осявало увесь зал. Я почув, як за мною грюкнули, зачинившись, двері, і лише сумовито-солодкі звуки еолової арфи витали у повітрі.