Нарешті ми ввійшли до досить просторого покою у формі чотирикутника, облицьованого чорним деревом, у якому не було жодних меблів. На центральній стіні висіла картина у золотій рамі, покрита зеленою завісою.

Старий дав мені знак спинитися. За всю нашу мандрівку палацом він не зронив ані слова, та й зараз спілкувався зі мною мовою жестів та поглядів. Він навшпиньки підійшов до полотнища і смикнув за потаємний шнур.

У повітря знялася пилюка, і з сірої хмари, яка однак швидко вляглася, появилося зображення жінки, надзвичайно звабної. Вона була струнка й висока, зодягнена у темний оксамит, звернене до мене обличчя хтозна чи можна було б назвати вродливим, проте воно вабило своєю свавільністю та сумним усміхом; обрамлене темними кучерями з кокетливо посадженою на них польською шапочкою, це обличчя видавалося демонічним. Великі темні очі, здавалося, світилися фосфорним блиском, і не відпускали мене, навіть коли я ступив крок убік.

Що було у цьому погляді, я не знаю. Щось незбагненне, що забивало мені дух, змушувало серце стугоніти у грудях та тремтіти коліна.

– Портрет вдався гарно, – прошепотів старий.

Я глянув на нього з жахом, як дивляться на людину, схибнуту розумом. Він, здається, помітив це, стенув плечима і знову загорнув картину полотном. У цю мить я відчув пекучий біль у вказівному пальці. Виною була каблучка, яку подарувала Анеля на заручини, вона вперше, відколи її ношу, врізалася мені в тіло.

– То як, пане Якове, – сказав я. – Може, покажете мені ще й мармурову жінку?

Він випростав з рукава свого кунтуша тонку суху руку, більше схожу на зів’ялий листок, і похитав нею.

– Я знаю, – мовив він своїм скрипучим голосом, – що пан саме тому й прийшов, але зараз ще не час. Хай пан добродій прийде завтра вночі. Завтра повний місяць, отоді й оживають мертві.

– Чи ти при своєму розумі! – вирвалося мені мимоволі.

– Звичайно, пане, – відповів старий з усміхом, який наче сонячний промінчик заплутався у його сивих вусах. – Я знаю, що кажу. Картина справді вдалася, і у мертвому камені є схожість. Я знаю її. Кому ж іще її знати, як не мені? Я вигойдав її на своїх колінах, свята правда…

Мені аж мороз пішов поза шкіру від того глибокого переконання, з яким старий говорив про неможливі речі. Я швидко тицьнув йому в руку золотого, якого той поштиво прийняв, і поквапився надвір. Старець вивів мені коня, і я щодуху поскакав униз схилом з твердим наміром ніколи більше в житті не підходити й близько до цього таємничого замку та до його несповна розуму мешканця.

Але намір наміром… Уже наступного ранку я обзивав себе боягузом, ополудні сам собі виголосив прекрасну промову про шкоду забобонів, а з настанням ночі сів у сідло, аби нанести візит тій мармуровій статуї.