Під час Манведової розповіді увійшов пан Конопка, хоч і тихо, проте зовсім не схожий на місячний промінець, і втупився поглядом у схвильовану Анелю. Раптом вона пронизливо закричала, і всі водночас помітили бідолашного молодика. Серед товариства не було жодного, хто б у ту муть не здригнувся.

– Та що це у вас за манери? – сердито запитала господиня дому. – Щоразу мусите усіх налякати!

– Не знаю, – відказав пан Конопка, тремтячи, як осикове листя. – Я й сам страшенно боюся.

– Ви боїтеся? – насміхалася Кордуля. – Чого б це?

– Від історії пана Вероського у мене на голові аж волосся дибки стало, – пролепетів Маврицій.

Старий пан видмухнув убік хмаринку сизого диму, міцніше натоптав пальцем тютюн у люльці і тоді мовив:

– Гарно розказана казка.

Анеля підвелася і вхопила Манведа за руку.

– Де ж каблучка, яку я вам подарувала? – спитала вона, і на її завжди ясне чоло набігла глибока тінь.

– У мене її немає.

– Невдалий жарт, – вигукнула Корделя.

– І справді, – додав її обожнювач.

– Які там жарти, – відповів Манвед. – Перстень у мармурового мерця.

Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.

– Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? – мовив я.

– То й ти також вважаєш усе за вигадку? – відповів той ображено. – Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, – і з тими словами він поїхав з подвір’я.

Повернувшись до будинку, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад’юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардоського промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.

– Хто це там стоїть? – запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.

– Це вона, – прошепотів Маврицій. – Вона шукає його.

– Хто? – перепитала Анеля, голос її від ревности аж тремтів.