– А то єго мучить! Сила Божа!.. – шептали, проснувшись, мужики.

– Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?

– Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година…

– На що мене родила мати моя? Світ цілий – гріхи… Війт, присяжний, радні – один гріх; на священиках – гріхи… В «беззаконіях» родила мя мати моя… На припечі чорний кіт! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого… Пішов у каглу[88]… Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог… Хе, хе, хе!.. – перекрививши рот і вп’яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.

– Може би, єму сповіді? – радилися мужики.

– Вар’ята сповідати?

– А Василенкова?

– Що?! Василенкова-а? Ту Божа річ іде: євангелістів видить… Ту не єго робота – мантій,[89] – відказували декотрі.

– Спо-о-овіді? Мені сповіді? – звернувшися на хату, питав Гнат. – Я грішний, грішний, грішний… Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої…

– Перед людьми? – здивовані питали мужики.

– Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду Божого чекати буду… Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! – говорив, просячи мужиків, хворий.

– Може, єму Пан Біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає Божу волю? – шептали мужики.

– Пан Біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить…

– З таких потому великі ворожбити.

– Чи до худоби, чи до людей: все може.

– І град відверне, градову хмару бурить.

– А Василенків?

– Е! Той з тим, що в болоті, тримає.

– Ба, чи?

– Казав Дмитро Ханенків: «Я, – каже, – уходжу підвечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я, – каже, – в двері – а лялька скіць за образи…»