– Бити, кажете?

– Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрестянина, – говорив далі мужик.

– Ба, чи не гріх катувати чоловіка? – спитав непевним голосом хтось з громади.

– Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш єго, дух святий при нас хрещених! – закінчив мужик і підступив до Гната.

– Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? – обізвався він до Гната.

– Відступіться від мене всі «ділаючі беззаконіє»! Злодії, фарисеї лукаві! – злобно відповів Гнат.

– Беріть єго на руки! – крикнув мужик – і шістьох пустилося брати Гната.

Він валив зв’язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чоловіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.

В хаті знайшли в куті непорушне стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.

– Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! – заводила Параня.

– Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму, – радив один мужик.

– У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? – питав другий мужик.

– Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

– Прийшло би на громаду платити?

– А що ж ти гадав?

– Чей єго Бог милосердний простить! – сказав‚ зітхнувши‚ один з мужиків.

Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп’яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.

– Ба, з чого би то? – питала шепотом одна баба.

– З насланя… – відповіла друга.

– З насланя? А може, з даня? Та від кого би дане?