Я скрикнув, схопився з ліжка, і в той же час вбивця зник, траснувши дверима так голосно, що луна пішла коридором. Якийсь час я ясно чув кроки, що віддалялися від моїх дверей, потім за хвилю усе затихло.
Ще через хвилину господар зі слугами гупали мені у двері зі словами:
– Що сталося? Хто стріляв?
– Хіба ви його не бачили? – здивувався я.
– Кого? – запитав господар.
– Людину, в яку я зараз стріляв.
– Хто ж це такий? – знову запитав господар.
– Не знаю, – відповів я.
Коли я розказав, що зі мною трапилося, пан Льові поцікавився навіщо я не замкнув дверей.
– Змилуйтеся! – вигукнув я. – Хіба можна замкнути їх міцніше, ніж це зробив я?
– Але яким чином, незважаючи на це, двері все ж таки відчинилися?
– Хай би мені це хтось пояснив. Бо сам я, хай мені біс, нічого второпати не можу, – відповів я.
Господар і слуги обмінялися значущими поглядами.
– Ходімо, милостивий пане, я вам дам иншу кімнату, вам не можна тут залишатися.
Слуга узяв мої речі, і ми залишили цю кімнату, в стіні якої знайшли кулю мого револьвера.
Я був надто схвильований, щоб заснути, і ми подалися до їдальні, де не було ні душі, оскільки було вже за північ. На моє прохання господар наказав подати чаю, і за склянкою пуншу розказав наступне:
– Бачите, кімната, яку я сам для вас виділив, перебуває на особливих умовах. З тих пір, як я придбав цей готель, жоден подорожній, що ночував у цій кімнаті, не покидав її, не переживши переляку. Останнім, хто ночував тут перед вами, був турист із Гарцу, якого вранці знайшли на підлозі мертвим. Його уразив апоплексичний удар. З тих пір минуло два роки, протягом яких ніхто не ночував у цій кімнаті. Коли ж ви приїхали сюди, я подумав, що ви людина смілива і рішуча, здатна зняти прокляття з цієї кімнати. Але те, що трапилося сьогодні, примушує мене назавжди її закрити.
Венеціян Білиловський
Венеціян Білиловський