За доброї чверть години стіл почав з одної сторони підноситися – на знак, що вже щось єсть.

– Чи ти дух загробовий? – питає тітка.

Стіл стукнув два рази.

– А чи католик?

По мені аж мороз перейшов. Ну, думаю, як явиться «схизматик», то тітка або умліє, або мене висварить. Але моя тривога не тривала довго.

– Стук! стук! – Значило: католик.

– Питай тепер, сину, – говорила тітка до мене. – Дух буде одповідати.

О що ж ученикові питати? Ми мали строгого професора математики, латинського священика Виломицера, того ж самого, що єсть тепер катехитом при гимназії Францішка Іосифа ві Львові.

– Чи буду я мати першу клясу з математики?

Стіл стукнув два рази.

Далі дух дав мені знати, що з математики я отримаю тілько найвищі оцінки. Почувши тоє, я спустився на пророцтво стола, стратив цілком охоту до математики, набрав «третих» що не міра, а прийшло під конець курсу – ледве-ледве умолив строгого професора, щоб дозволив здавати предмет з «цілого».

Через цю пригоду мій старий батько предприняв у часі вакацій всякі міри, щоби «радикально» вилічити сина з того вірування в загробових духів-знахорів.

Дух-стіл давав також оповіди писемні. На стіл клали папер, а один з присутних брав олівце до руки і держав єго легенько понад папером. Тоди стіл, рухаючись то в ту, то в сю сторону, зневолював олівце до писаня якихсь гієроглифів, дивних, ніби тайних, загробових букв, котрі одтак «знатоки» з великим трудом одчитували.

Розумні люди вже в первих початках тих спиритистичних комедій, кивали недовірливо головою.

«Чому то великі, тяжкі столи, – так казали ті невірні Томи, – не стукають, а лиш легенькі та малі? Тай ті малі столики чому не пукають тоди, коли ланцюг пальців утворять люди здорові, котрим і при довшім нерухомім держанню пальців не трясуться руки? Се не стіл ходить і скаче, але то пальці наші при довгім напруженню починають трястися і через те порушаєся столик! У кого більше руки трясуться, в ту сторону буде і столик скакати…»

Але люди людьми. Всяка новость, невидальщина, мимо найрозумніших доказів, находить своїх сторонників. Старі бабки, тітки, і взагалі тілесно ослаблені люди, котрі і без помочі ланцюга пальців могли би самі своїми тремтячими, тяжкими руками не то столичок або таріль, але і здоровий великий стіл рушити, – вони не дались одвести від «викликування духів». Не маючи ніякої роботи, або не могучи взятися якої статочної праці, вони цілими днями і вечорами стояли округ столиків, прикликували до себе різних небіщиків, розмовляли з ними, радились їх, допитувались їх про житє загробове.