Коли Раміро кинув перший погляд на свою наречену, щось нечекане заворушилося у його душі. Ніколи не сподівався він побачити таку принадну красу й таку правдиву шляхотність. І з кожним новим днем все тяжче видавалося йому його незмінне вирішення, й все більше вагався він порвати привселюдно і з батьком, і з родом, і з гербом за те, що йому ставало принадним і милим.

Зрештою, надійшов сподіваний час. Марія покірно далася одягти себе в пишні шати, але ж непомітно сховала між рясні фалди зодягу свою, освячену Зораїдою, дику. Ось, заквітчану, перлами й золотом сяючу, вивели її до гостей приймати віншування та побажання. У великій «салі прадідів», обвішаній незчислимими родовими портретами та безліччю «пам’яткової» зброї зібрались замкові й приїжджі. Між останніми, як місяць на зоряному небі, сяяла красуня донна Бянка з чудовим букетом розкішних квітів у руках, Раміро, білий, як білий єдваб його зодягу, вже зробив крок наперед. Саме тепер, поки ще похід не рушив до каплиці, він привселюдно оголосить свою волю.

Неначе одну мить він вагався, що зараз вкриє себе ганьбою, відштовхне від себе не тільки рідню, але увесь отсей загал, котрий наповнює по береги велику салю. А, може, він лише чекав мить, поки настане тихо? Але ж саме в ту мить, раніш, ніж встиг відтулити свої уста, між ним і Неджмою стала донна Бянка. З ласкавим усміхом підійшла вона до нареченої й, бажаючи їй щастя, якого вона заслужила, подала їй свій пишний букет. Марія взяла лілеї та помаранчеві квіти. Це було до речі: в квітах вона сховає своє обличчя від напрямлених в неї очей. І раптом букет випав з її рук. Неджма захиталась, зробила крок, вхопилася за серце руками й упала просто в обійми Раміро.

Мало кого здивувала та млість: занадто була виснажена дівчина недавнім горем, що її спіткало. Не дурно ж жінки шепотіли, дивлячись на неї, що вона упадає, мов пасія з круцифіксу.[34] Однак між присутніми запанував смуток: кепською прикметою була ця пригода. І довго ще про це говорили поміж собою службові і гості, коли вже непритомну Марію віднесли до спочивальні.

А донна Бянка, вибравши зручний момент, говорила молодому:

– Я дотримала свого слова, мій лицарю. Сподіваюсь, більш не буде вам потреби робити нерозважні кроки.

Та не побачила вона в його погляді подяки. Мовчки відступив він від неї в глибокому смутку.

На цей раз кругом зрадили донну Бянку її чари. Чи отрута була надто слаба, чи мало втягла її в себе Марія, але вона лишилася жива. Лікарі визнали, що до втрати сил спричинилось її внутрішнє хвилювання і ніхто, крім рапіра, не довідався правди.