Старий відіпхнув від себе лікарів, безсило махнув рукою й конаючим голосом промовив:

– З твоїм серцем тобі нема місця між нами. – Повернувся до дворових: – Дайте їй повіз, коней, проводатирів, злота… все, що вона захоче… виведіть її на те місце, де її зайняли… Нехай робить по своїй волі… Куди звелить, туди й відведіть…

Він тяжко зітхнув і замовк.

* * *

І раптом все зникло з моїх очей. Тільки серце моє розривалось невимовним болем, гнівом, злістю. Зуби так стислись, що хрущали суглоби щелепів, нігті видушили з долонів кров. Перед очима в мене була повна пітьма.

Чиясь ніжна рука легко діткнулась мого плеча. Я затремтіла, мов від дотику розпеченого заліза, відскочила вбік і розтулила очі. Далекі гори, сяючі сонми Джинів і глибокий погляд Синього Шейха Ель-Азрака впала в них. Він дивився кудись в далечінь, немов крізь мене. Його лице було спокійне, але ж таке безмежно сумне. Ще дужче заклекотіла кров у моєму серці, як в казані окріп; і чорний жах охопив мою душу чавунною огорткою.

– Так я знов мушу до людей? Так я мушу?… – закричала я щосили в лице Джину-Падишаху, що усміхався на мене сумним, ледве помітним усміхом.

І я чула, як цілком чужий мені голос розпуки кричав і рвався з моїх уст. Дикий зойк, без слів, як виття шакала, луною відбивався в передвічних горах. Я впала й качалась в нестямі по траві, по каміннях, як на смерть поранений звір. Чужі руки поставили мене на ноги й тихий, але прозорий і певний голос ішов мені в саму душу.

– Бачиш, дитино людська! – говорив Джин-Падишах. – Навіть століття, цілі століття!.. Навіть кілька разів пережите тобою земне життя не змінило твого серця. Поміркуй же сама: як же смієш ти хотіти бути з нами? Як же зможеш ти жити межи нас, котрі не знають злости, ненависти, пімсти… Затям собі – на світі нема зла. Є лише непорозуміння. Вертай до людей. Іди й навчись зрозуміти те, чого нині ти ще збагнути не можеш, І тоді знов, може, через століття ти з иншою душею прийдеш до нас…

Я мовчала. Поміж мерехтячих вогненних постав духів, просто крізь все моє єство проходив синій промінь погляду Ель-Азрака. Нарешті я опанувала собою й моя відповідь була суха, як зубний скрегіт:

– Ні, могутній і мудрий Духу! Ми й через століття ще не побачимось вдруге. Бо ти помилився: за ту, раз страчену, правдиву радість життя я ще не поквиталась. Дякую тобі. Ти показав мені більш, як хотів. І я тепер радо вертаю до людей, але ж моя толєдська дика буде певнішою в моїй руці…

Сліпуче світло різнуло мене по очах, – і раптом все стихло навкруги. Минули хвилини, – скільки? – не знаю, але ж моє ухо почало вловляти звуки.