В долині журливо гучав Арпачай. Ще десь далі – мекали вівці, бриніла саламурі…

Я знову обережно розплющила очі: узбіччя Кунхуту гладили червоні промені вечірнього сонця, що вже сховалося наполовину за порожевілим Алагезом. А над аулом, де я спинилась, рівними стовпами підносився до зеленавого неба легкий, синій димок.

Я прудко звелася на ноги й пішла… до людей.

Гнат Михайличенко

Гнат Михайличенко

27.09.1892 р., с. Миропілля на Сумщині – 21.09.1919 р., Київ.

Навчався у Харківській сільськогосподарській школі, але за революційну діяльність виключений. Продовжував навчання у Москві. Потрапивши на фронт, дезертирував і перебував на нелегальному становищі. У 1915 р. арештований за участь в організації лівих есерів і засуджений на каторгу в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну і став одним із керівників боротьбистів. Очолив редколегію журналу «Мистецтво». Розстріляний денікінцями.

Друкувати поезії почав 1911 р., у в’язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г. Михайличенка викликав велику дискусію.

Оповідання подається за виданням: «Художні твори», Х., ДВУ, 1929 р.

Погроза невідомого (З тюремних зшитків)

Погроза невідомого

(З тюремних зшитків)

Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.

Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?

Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, – мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.

Я не підупадав духом і про своє ув’язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.