На хуторі стало ще порожніше й тихіше. Мати й баба жили лише в очікуванні листів від синів. На Марка менше звертали уваги. А він, мов сп’янілий, пив безперестанку із таємного джерела відродження. Тієї зими він переглянув усі старі книжки, і коли б хто міг подивитися до Маркової душі – здивувався б: у дитяче тіло повернула вже родова душа, хоч ще підсвідомо-дрімотна перед цілковитим пробудженням.

А навесні прийшли перші удари. Під тим самим Ґрінвальдом, де колись згинув предок, впали й нащадки. І брат і дядько Марка пропали без вісти у гущавині пруських лісів, десь серед мережива мазурських озерець і болот…

Тоді від челяді почув уперше Марко леґенду про Великий Лук: як Великий Лук сповістив родину про смерть його батька, як він народився тієї бурхливої ночі, і як тепер знов Великий Лук гудів, гудів, як несамовитий, віщуючи смерть брата й дядька. Марко з новою цікавістю оглядав давно знану зброю, але через кілька день Великий Лук зник зі свого місця над ватраном. Лише незапорошена дугаста пляма значила місце, де ще донедавна висіла дивовижна зброя. Як не допитувався Марко, що з нею сталося – але не отримував жадної певної відповіді. Великий Лук зник без сліду.

Наступної зими Марка віддали до міста, до школи. І та переміна його душі, що започаткувалася на хуторі, довершилася в місті. І почала набирати чинної форми. А все те довершило чарівне, вперше втілене в звук слово Україна. Чим глибше сягав розклад давно вже мертвої імперії, тим виразніше ставало це поняття: Україна. Воно висіло в повітрі, само злітало з уст. Звук, леґенда набирали форми. Форма жадала цілі. А ціль спалахувала нагло вибухнувшим полум’ям нації.

Марко був замолодий. Але як усі самотні – зрілий не по літах. І мати й баба не впізнали хлопця. Так, ніби чужинець, син іншого племени й інших обріїв з’явився додому тринадцятилітній Марко. Таємно зникли із стін портрети царів і з горища об’явилися суворі гетьманські обличчя в спорохнявілих рамах. Жах матері й баби не був удаваний. Але не поміг. Хлопець завзявся, ніби в’їхала до нього стара «козацька лють». Перестрашеним жінкам кинув він до обличчя всю силу свого запалу. Немов справді стверджуючи стару істину, що сховане від мудрих, відкривається дітям. І «мудрі» вступилися.

Тепер хлопець не мріяв уже про далекі виправи й пригоди. Його боліло, що замалий він і не може ще носити ані сірого жупана, ані шаблі, ані сидіти на коні, як новітні «зацні рицери». Проте він спробував пристати до якоїсь козацької частини. Але його швидко відставили додому. І він дав матері слово, що почекає ще кілька років, аж докінчить науку. Затиснув зуби й чекав…