– Позір, панове! Ніяких любощів тут на Волині! – крикнув весело поручник Улашин, – инакше готові ви всі приїхати додому на смичах. Що сказали би на те ваші Ґретхен?

– Народня лікарська мудрість, – викладав далі лікар, – пояснює цю недугу також насланням злої людини, відьми або чарівника. А проте цікаве ще одно народне пояснення цієї недуги, яке має деяке відношення до ваших, пане поручнику Кремер, попередніх слів про несамовите вражіння, яке робить собаче виття на людину. Оповідав мені про це один московський студент у Берліні, якого я зумисне розпитував про подробиці цієї рідкої вже на заході недуги. Отже, серед російського народу має бути вірування, що коли жінка, головно вагітна, збудиться в ясну місячну ніч і почує знадвору виття собаки та необережно підбіжить до освітленого місячним промінням вікна, то негайно стає «клікушею», бо «нечистий», втілений у собаці, переходить дорогою місячного світла в її тіло. Саме такі «жінки-клікуші» є справжніми «hurleuse», як їх називає Меріме, бо вони саме виють, як собаки.

– Зверніть також увагу, – заговорив знову поручник Кремер, – на ту обставину, що людям, мабуть, найлегше наслідувати зі звірячих голосів – голос собаки. Чимало людей вміє наслідувати їх по-мистецьки, а всі ми самі зазнали перед хвилиною тої дивної приємности, яку знаходимо в імітуванні собачого гавкання і виття. Здавалось би, що відзиваються в нас тоді голоси забутого звірячого «я». Голосова скаля собак досить широка, а емісія голосу подібна трохи до людської. Зі свого боку виття собак елєктризує нас своєю сумовитою, переливною вібрацією і зловіщим виразом нагадує нам біль і смерть. Позволите, що розкажу вам такий випадок…

Почалася низка оповідань про зловіщі знаки, подавані виттям собак, при чому чарка вина додавала старшинам більшої фантазії. Розмова не відривалася вже від раз вибраної теми і справді того вечора говорили на диво тільки про собак.

Було після десятої, коли старшини куреня розійшлися по своїх шатрах на супочинок. Поручник Улашин не хотів ще кластися спати. Низьке полеве шатро непривітно дивилося на нього своїм чорним відслоненим отвором, поза яким ждало його вузьке, тверде, схоже на мари, похідне ліжко. Нічна година тихо спливала на землю і якась солодка туга лоскотала серце після кількох чарок випитого вина. Гарно було йому стояти так мовчки, непорушно, серед приземних тіней рівнини, знявши з носа цвікер у чорній оправі і дивитися в срібно-біле обличчя місяця, що так смішно колесував, двоївся перед його короткозорими очима.

Довкола у білому світлі, немов у молоці, сумирно лежав німецький табор.