Фіртка була висока і защіпки з другого боку не можна було досягнути. Поручник Улашин стояв, притиснувшись плечима до фіртки, немов цирковий блазень, якого штукар обкидує навкруги ножами. Він раз-у-раз витягав перед себе то праву, то ліву ногу, відбиваючи занадто близькі напади, а рукою у вільну хвилину поправляв на носі цвікер.[36] Незважаючи на небезпеку, почав вже сам здавати собі справу з комічности цілої ситуації, коли нараз правдивий жах вколов його ледяною колючкою в серце і воно, немов розтріснутий м’яч, упало похололе на дно грудей. Від сторони села почувся далекий гамір собачого брехоту і сковиту. Далека буря голосів летіла від села і, наближаючись, тремтіла в повітрі гамором розгнузданої скажености. Думки Улашина, мов стадо сполоханих горобців, спурхнули нараз і розлетілися в ріжних напрямках, мигаючи в голові калейдоскопом найріжніших предметів і ситуацій. Високий тин, полковий табор, сьогоднішня вечірня розмова за столом, тічня здичілих собак, відхилені двері малої необгородженої сусідньої хатини, бура собака, що звернулася тепер у сторону надлітаючих голосів і скаженим дрібним гавкотом наглила їх до поспіху, стара ікона Богоматері на фіртці, тонке сукно його обтислих ґаліфе, навіть якесь викривлене злобою обличчя одного з його колишніх учнів і глумливі слова: «заїли собаки» і добродушне, опецькувате обличчя його чури, все це стало нараз шаховим полем його думок. Потім усі ті розгублені на мить думки збіглися, немов розсипані горіхи, по якійсь похилій площі в одну, ясним, гострим різцем заглиблену лінію і покотилися по ній одна за другою:

– Допасти до відхилених дверей малої необгородженої хати!..

Поручник Улашин не був боягузом. Мав за собою на війні навіть хвилини і вчинки, що їх люди називають подвигами відваги і за які дістав медалі хоробрости. Був кілька разів ранений, а недавно поражений гарматнім стрільном, і за те відпочивав тепер у запасних частинах під фронтом на службі перекладача. Але коли б у цю хвилину стояв перед поручником російський солдат із виціленим крісом, поручник боявся би, мабуть, менше, а в усякому разі инакше, не так по звірячому, не так підло.

У хвилину найбільшого напруження нервів і волі до рішаючої втеки блиснула Улашинові спасенна думка. Сягнув до кишені своєї блюзи і, коли, відступаючи вбік попри тин, почув нервами цілого тіла вишкірені зуби собаки біля своєї ноги, засвітив їй нагло в очі своєю елєктричною лямпкою. Собака, осліплена білим світлом, кинулася вбік і, підгорнувши під себе хвіст, шугнула з-під сліпучого снопа світла, немов з-під струї холодної води. В ту ж хвилину поручник, кидаючи поза себе світло лямпки, рвонувся попри тин на вузьке подвір’я з похилим карником, домчав до прочинених дверей хатини і затраснув їх за собою.