– Kamerad schlafen gehen! Schlafen… schlafen…
Показалося йому, що звук тих німецьких слів паде у лагоду цієї волинської ночі, мов розжарені вуглики на тихе плесо води. Чш… чш… чш… І що, власне, робить він тут серед тих чужих йому, сіро-зелених істот, цих з’їдачів мармоляди, що кишать у сутінках по землі, позакутувані у свої плащі? Став неспокійний. Кров бриніла в його живчиках, а нерви тихо лепетіли. Від останнього присипання гранатою, не все було в порядку з його нервами. Пішов поміж ряди сплячих вояків і аж за табором на дорозі в село запанував трохи над собою.
Ніхто не знав, що поручникові Улашинові заманулося в цю місячну ніч перейтися в напрямі безлюдного села. Він пішов, зовсім не думаючи про те, що наражується на яку-небудь небезпеку. Кортіло його ввійти в те село, заглянути до пустих хат, до пустих комор, відчути колишній ритм його завмерлого серця, збагнути таємну книгу життя, записану невидними словами на дверях кожної хатини. Чого то не доказує часом вино і місячна ніч?
Звернув на доріжку, що з широкого шляху провадила в село. По правому боці перед селом стояла, немов передня чата, самітна хатина. Ворота були зачинені, навіть суканою мотузкою зав’язані. Двоє хатніх вікон і мала шибка в стайні відбивали в собі світло місяця і кидали зі своєї чорної глибини той несамовитий, мутний блиск, яким проймають всі вікна пустих хат у місячну ніч.
Поручник оперся ліктями на воротах. Збуджена його уявою станула на порозі хатини присадкувата тінь колишнього господаря, а у вікні майнуло дівоче обличчя.
Беззв’язні думки снувалися з голови поручника, немов липке павутиння, що чіпається до кожного стрічного предмету. Солдатський дірявий чайник на гноївні… поламаний костур, припертий під хатою… оббитий, немов вишліфуваний, праник серед подвір’я…
Пішов далі в напрямку села, посміхаючись до місяця, до піль, до темної плями села, що маячіло недалеко. Думав про любов, і неприємний спомин стягнув на хвилину його брови. Це було в горах, на літнищі, перед війною. Молодиця гуцулка вибігала до нього вечором у сад, а в неділю стрічалися звичайно в лісі, серед гір, куди вона виходила буцімто по афини.[35] Одної такої неділі підстеріг їх у лісі гуцул, її чоловік. Улашин побачив його, як він твердими кроками брів по глибокому мосі в його бік, підійшов і без слова вдарив Улашина кулаком в обличчя. Поручник не міг тепер уявити собі, як це сталося, що тоді, після удару в лице, він з роблено-погірдливим усміхом на устах, так само без слова чим швидше відійшов. А коли так незвичними рухами зсувався чим хутше зі скал, поринаючи щохвилини в повені мохів, почув за собою сміх. Це сміялися тамті – обоє. На другий день складав саме свої речі, щоби забратися з того села, як до його кімнати ввійшла гуцулка. На устах і очах мала зальотний, а разом якийсь материнський усміх.