Як довго ми так їхали – я не знаю. Годинник був схований далеко, а розщіпатись так не хотілося…

Щось бамкнуло в далечині. Раз… другий… третій… Онисько швидко обернувся до мене:

– Починається, – зашепотів він.

– Що? – питаю так само тихо.

– Страхіття! – ще тихше, але роздільно, з ноткою страху у голосі, пояснює мені Онисько. – Чуєте дзвін?…

– Та чую! – мені стало чомусь трохи лячно.

Коні трохи насторожилися, але кроку не змінили. А дзвін усе гудів і гудів, та так рівномірно, жалібно…

– А тепер чуєте? – знов питає Онисько.

– Та я весь час чую дзвін.

– Ні! Не дзвін, а млин!..

Я прислуховуюся. Нараз вітер зупинився на одну хвилину і я почув, що щось гуде, наче жорна, з виразним характерним стукотінням.

Не встиг я ще зібратися з думками, як щось тяжке, незмірно велике, мов та хмара, насунулося на нас, завило, заскиглило і тут же перед нами з великим шипінням та тарахкотінням розсипалося. Коні захропіли й стали. Онисько підскочив, перехрестився, схопив батога й вдарив по конях. Санки зірвалися зі скрипом, мене стрепенуло, підкинуло і з силою жбурнуло кудись. Я відчув, що падаю на щось таке м’яке, м’яке…

Хвилин, мабуть, зо дві лежав я плазма, нічого не розуміючи, з головою, встромленою у сніг. Певно, мій мозок здеревенів на той час, бо не видавав зі себе жадної думки. Я знаходився в стані нірвани. Вивів мене з цього стану дуже дивний голос, що владно наказував;

– Встань! Піди в млин! Під собійкою лежать гроші… Віддай їх на церкву!

З великою натугою я підвівся. Перше, що впало мені в око, були контури дерев. Чотирьох дерев, з яких одне було ясніше, якби береза. Я підвів очі і… знов повалився на землю, але вже цілком непритомний.

Я міг би ще й сьогодні заприсягнути, що тоді на березі я бачив людське тіло, ніби зачеплене за шию шнурком, і що одна рука кивала, ніби приманювала мене до себе.

Прокинувся я від настирливого шарпання мене за плечі. Це був Андрій. З боку стояв Онисько і ввесь тремтів. З тяжким зусиллям посадили мене на санки і відвезли до Козлятина.

По дорозі я довідався, що Онисько з переляку погнав до Козлятина і щойно там завважив, що мене згубив. Це ще більше налякало його, бо тремтячим голосом присягався Андрієві, як то він віз самого Власа нібито до Андрія і яку штуку вчинив з ним Влас біля Очерету. І тільки запевнення Андрія, що це дійсно на мене він чекає сьогодні і що з переляку Онисько згубив по дорозі саме мене, переконало Ониська негайно вернутись разом з Андрієм і забрати мене.

V

Пригода в Очереті обійшлася мені порівняно дуже дешево: відморожений кінчик носа, легенький нежить і… згублений капелюх, якого вже не було часу шукати.