Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя або й смерть».

– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…

Пробігав безладними думками все минуле. Було важко… нестерпне важко… Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.

– Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина – це його Мрі?

Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.

– Моя маленька Мрі, солодка Мрі, – шепнув здавлено.

Схилив у долоні голову і важко, нечутно заридав… Здригався всім тілом від хвилі болю, що рвалася з грудей… За вікном шаруділи яблуні.

Відкрила очі. Побачила його голову, схилену низько біля своїх ніг. Зрозуміла все…

– Мар, не плач! Пощо? – промовила спокійно. – Так мусить бути! Так, видно, треба!

Підняв голову. Дивився крізь сльозини на неї. Голос її видався йому тремким гомоном розколеного серця дзвону…

– Не мусить! Не треба! Не хочу! Ти не… – і, дико затискаючи п’ястуки, не докінчив.

Мрі всміхнулася блідо. В синіх очах її заясніла іскорка вогню, що потухав.

– Ти знаєш сам, що це… Сухоти… І лікарі сказали це давно! Не можна ж попадати в розпуку!

– Ні-ні, це брехня! Вони всі ідіоти!.. Ти… ти не… помреш!..

Почав жагуче цілувати її тонкі бліді, мов з воску, пальці. Мовчали довго. Мрі закрила очі й гладила Маркове волосся.

– …Була в мене сьогодні вранці Вона, – почала шепотом. – Прийшла нечутно з-за вікна, з саду…

Марко зірвався, як шалений.

– Вона?… Хто?… При тобі я ввесь час! Мрі, ти маєш гарячку!