– Куди нас ведуть? – шепталися в колоні.

– Приведуть – довідаєшся.

– Спати хочеться – очі злипаються.

– Браття, в кого є на цигарку?

– Так не дозволять же.

– Я в рукав…

Після перепочинку – походом далі.

За кілька днів пройшли Слов'янськ, Костянтинівку, Дружківку, заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову і невловиму, як міраж, військову частину. Висловлювалися різні припущення. Одні говорили, що їх перекидають на Далекий Схід, інші – в Середню Азію, треті – кудись за кордон, у Персію, чи що…

– Пропадемо, – бідкався Марко. – Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вміємо?

Найгірше те, що люди, надіючись, що їх скоро обмундирують, брали найветхіший одяг, і тепер він розповзався на осінніх дощах, взуття рвалося, сухий пайок закінчився, і люди голодували. Уранці прибули на станцію Яма, яку недавно бомбили німецькі літаки. Склади горять, у рейках ще не стих бомбовий гуд, на колії – ешелон з пораненими. Один вагон сплющило, як консервну банку, перекосило двері і вікна, всередині стогнуть поранені, санітари метушаться з носилками, але ніяк не можуть дістатися до середини. Здоровіші поранені в піжамах, білих сорочках, а то й просто голі, по пояс похрещені бинтами, сходяться звідусіль у мазуті і вугільній пилюці – ховалися од бомб під паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для вугілля. Військовий лікар ходить за начальником станції і просить відправки:

– Ще налетять раз – кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Ранені.

Залізничник не обзивається, він заклопотаний. Він розшукує аварійну бригаду, яку теж розігнало бомбами.

Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у житті бачив він стільки покалічених людей. «Видно, там жорна величенькі, як от стільки людей перемололи», – думав він, спотикаючись об рейки. їх прихід на станцію помітили, і начальник станції аж задихнувся від радощів: от стільки людей привалило, та ще й здорові-здоровісінькі. Ану зараз їм кайла в руки, хай розчищають колію. Хлопці – торби на шпали і – за роботу. Нальотів не було. Люди працювали спокійно. Ранені перемовлялися крізь відкриті вікна, шукали земляків, руками, на яких позасихала фронтова грязь, подавали махорку і дещо з їжі. Тимко з Марком працювали напроти командирського вагона. Один раз із вікна висунулася рука з пачкою цигарок. Марко побіг до вагона, вернувся блідий, губи його тремтіли:

– Там Федот… Он той, що на середній полиці.

Тимко кинув лопату і в два стрибки вже біля вікна.

Дивиться і нічого не бачить, тільки білу сорочку. У дверях вагона – медсестра в білому халаті. Він до неї:

– Пустіть мене. Там мій брат. Лейтенант Вихор.