Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:

– Тимочку, а ти не заявиш на мене?

– Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.

Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди: одним можна вірити, іншим – ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».

Перед світанком зробили «підйом».

– Троянівка, ворушись!

В темряві загомоніли люди.

– Ти куди торбу тягнеш?! Думаєш, як темно, то не бачу?

– Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь.

Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.

– Струнко!

Темний чотирикутник завмер.

– Кроком руш!

Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.

– Припинити розмови!

Петлювали лісом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кінця, другий – з іншого. Коли сходилися на середині, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову.

Відсталих не було.

Колону повели далі.

Світало. З темряви поволі виступали стовбури дерев, угорі, між кронами, світлішали небесні озерця.

Знову зупинилися. Сержанти забігали, рахуючи людей. Якісь два військові ходили слідом за сержантами. Потім всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою, і сержанти пішли в ліс, а командири стали поперед колони і повели далі, з лісу.