– Він не говорив з вами про втечу?

– Ні. Не говорив. Та хіба той, що думає тікати, кому скаже?

– Буває так, що й говорить, особливо вірному товаришу… А в нас є дані, що ви полюбляєте товаришувати з утікачами…

В Тимка сипонуло морозом поза спиною. «Це – Сергій. Сергій Золотаренко. Це його робота… Це він розказав про мене і про Джмелика». Тимко витримав погляд олов’яних очей. Махоткін розгорнув папку, що лежала на столі, і довго та уважно читав її.

– Так тобі нічого не відомого про Сича?

– Ні.

– А хто у вас є такий, що може втекти?

– Хто ж його знає. Хіба до чужого залізеш у душу?

– А ти часом не збираєшся?

– Збираюся. Тільки на фронт.

– Навряд чи тобі вдасться.

– Поживем – побачимо… – усміхнувся Тимко.

Махоткін устав із-за стола, з папкою в руці підійшов до залізної шафи.

«Запер туди і мою душу», – гірко подумав Тимко. Потім Махоткін підійшов до Тимка, пощурив очі, погрався ключами і сказав, з цікавістю зазираючи хлопцеві у обличчя:

– Стежка твоя запетльована, хлопче, і якщо ти і надалі мірятимеш землю лисячим слідком, то гляди, щоб у залізний капкан не попався… А тепер – марш звідси!

Тимко, похнюпивши голову, побрів до дверей, які відкрив вартовий, що супроводжував його до кабінету Махоткіна.

У дверях Тимко зупинився і хотів сказати: «Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землі сліди, в одного лисячі, а в другого – вовчі. Розберись, чиї кращі», – але стримався. Боєць випровадив Тимка надвір, і Тимко сказав йому на прощання:

– Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронті залізні галушки хапать, то краще людські душі. Тільки життя, бачиш, по-різному повертається. І колись правда припре і тебе до стіни…

– Ти мені побалакай більше, – огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його і швидко пішов пісками до своїх куренів.

Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мішком.