«Іди, вони тобі приріжуть. Як одхватять, то аж по саму ріпицю». Гаврило звівся і хотів було йти до себе в двір, але в цю хвилину вийшла заплакана мати.

– Сину, – тихо схлипнула вона, – що ж воно в нашій сім’ї робиться? Один побіг ворогам на поклін, так тому ж і не диво, дурний, неписьменний, а й та, – вона кивнула головою в хату, – учена і теж збирається. Підійшла до неї, говорю: «Ти ж жінка красного командира». А вона… – Уляна ледве вирвала із скривлених губів: – А вона каже: «Тепер другі командири прийшли, офіцери…»

Нещасна мати приклала фартушину до очей і зайшлася тим плачем, яким плачуть трудові люди, коли їм особливо тяжко: очі сухі, а горло здавлює так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагінцях жил розправляла фартушину на колінах. І тоді Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказівний палець, важка і лапата, як дощова крапля. Мати похапцем витерла її, щоб приховати від сина, але він уже побачив, і в грудях у нього задубіло: він устав і пішов у хату. Ще не відкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних ніг, наспівування півголосом. Вона закривала і відкривала чемодан, було чути, як стукає кришка і клацають замки.

Гаврило зайшов і, закривши за собою двері, зупинився, спідлоба дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирізом на грудях і взута в модельні черевики, розчісувала перед малесеньким дзеркальцем своє пишне каштанове волосся.

– Що скажеш? – запитала вона тоном графині, незадоволеної раннім візитом прикажчика.

– Куди це ви збираєтеся?

– Хочу глянути на європейську культуру.

– Може, та культура вашого чоловіка свинцем облила навіки.

– Що ж робити – на війні вбивають.

Обдуваючи Гаврила шовками, Юля вийшла в сіни.

Гаврило схопив за руку, люто дихнув їдучою махоркою в обличчя:

– Злигаєшся з ними, сучко, – як жабу роздавлю.

– О, та ви настоящий мужчина, – засміялася, пручаючись, Юля. В душі у неї буяла розбишацька веселість, нервовий мороз ходив по тілі.

Коли вона, цокаючи каблучками, вискочила надвір, вітер захолодив її шовками, заграв волоссям, залоскотав попід пахвами. Юля засміялася, а мати притулила фартушину до очей.

Вулицями, похнюпивши голови, брели на сходку люди: деякі бігли, аж спотикалися, п'яти їх аж горіли: «Земельку роздаватимуть. Дідівщину, – божевільно блискали очима, шарпали інших за поли, скалили жовті, обкурені зуби. – Діждались-таки – дідівщину повертатимуть. Хе-хе-хе! Треба швиденько бігти, бо вже, мабуть, і списки составлені».

Задніх, яких було більшість, підганяли Джмелики гвинтівками. Артільні трударі, галасливе жіноцтво, яке не раз брало Оксена в такий обмолот, що він не знав, куди подітися, діди, що, ніби зговорившись, доказували не раз на колгоспних зборах, що незамінних комірників нема і треба їх міняти через кожен рік, щоб не встиг навчитися красти, – ішли поволі, спідлоба позираючи на німецьких солдат: «Іч, ковбасники прокляті, як у себе вдома».