Солдатня ревла від реготу, офіцер гикав, нащадки Горонецьких понадівали окуляри в надії, що собака вермахту прийме їх за людей цивілізованих і не зачепить. Попи зашепотіли: «Воньми молитвам нашим», а Йонька, сховавшись за насупленого Інокентія, ахкав від здивування:

– Отакий розумний собака: штани рве, аж… не займає…

– Чистокровна вівчарка, – зауважив один з Горонецьких, тримаючи в руці, мов шпагу, мережану ковіньку.

Натовп мовчав, тісніше ставали один до одного, плече до плеча, все нижче і нижче схиляли голови. Тільки ліве крило ворушилося, сприймаючи все те, що відбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу німецьких солдат.

Офіцер уже не сміявся, а шкірився блискучими, гарно вичищеними зубами. Він покликав собаку, кинув у червону і слиняву пащу плитку шоколаду і поплескав рукою по шиї. Лице його зробилося суворим, хижим. Захлинаючись, він почав:

– Німецьке командування звільнило вас від комуністів і жидів. За це ви повинні служити йому вірою і правдою, бути готовими виконати любе його розпорядження. Я, комендант, Отто Штаубе, наказую:

1) Видати всіх комуністів та їх сім’ї.

2) Здати зброю.

3) Не чинити опору німецьким властям.

4) По селу ходити до дев’яти годин вечора.

За порушення наказу – розстріл. Все.

Наказ німецького коменданта був вислуханий при повній тиші. Навіть ліве крило не ворушилося, а стояло, увібравши голови в плечі.

Комендант засунув у зуби сигарету, вийняв маленький пістолет, клацнув на юрбу. Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад. Він здивовано і презирливо глянув на тих, що не здригнули, і прикурив з того пістолетика сигарету.

– Які будуть прохання до німецьких органів влади? – запитав, затягнувшись димом.

Натовп похмуро мовчав. На лівому крилі зробився рух.

– Я прошу собі Данелевщину, – сказав один з нащадків Горонецьких, знімаючи окуляри і засовуючи їх в кишеню.

– Ні, я беру Данелевщину, а тобі належить байрак, ти старший, – вигукнув другий, не знімаючи окулярів і теж виступаючи наперед та відтискуючи брата назад. (Вони все робили один одному наперекір, якщо один з них носив бороду, то другий ні.)

– Доведеться вам, отче, подаватися на ступську парафію, – сказав смиренно піп у довгій хламиді, пофарбованій учнівським чорнилом.

– А дулі в зуби не хочеш?

– А мені якби дали моюбатьківщину, я більше нічого й не хотів би, – крутився Йонька. – Кавуняччя було б, як гною.