Старий ще довго сварився і лютував на стежці, і бородища його зміїлася на грудях. Люди заспокоювали його з-за тинів, радили скоріше піхтурити далі, але дід на те не звертав уваги. Розгніваний, лютий і страшний, усе розмахував руками і бив палицею об землю. Хома Підситочок усовіщав його:

– Господоньку святий та й ти, Божа Матінко! Що-бо ти глаголиш, Інокешко! Смертонька за тобою стежечкою біжить, а ти її дратуваньчиком торкаєш? Хай їм тямиться. Пішли собі, хай ідуть. А ти чолом віддай гарненько та й зверни набік…

– А-а, – ревів на нього Інокентій. – Смиренний. Язиком два боки лижеш? І ти пощезнеш! Пощезнеш! Вони за пшеницею сюди прийшли, а не за соломою.

І вже ніхто не міг зупинити діда. Він пішов далі, лихий і невмолимий, та все нахвалявся йдучи.

Із Вихорового двору взяли одну Юлю. За Уляну та старого Йоньку заступився Северин, посилаючись на те, що їхній син Тимко колись перетримував його в тяжку хвилину.

– Та й при чому тут старі, що їх син командир? Він, коли ішов у командири, їх не питався. А ця теличка, – показував Северин на розпишнілу, граційну, затягнуту в чорне шовкове плаття Юлю, – казьонних харчів переїла немало. Не бійсь, не біля одного комісара терлася. Іч, як викручує своїм шапликом, ніби не на суд, а на грище йде.

Юля і справді ішла вільно, без тіні страху. Завжди пильна до свого туалету, вона й тепер була розчесана, начисто вимита, і біле тіло її ще виразніше відтінялося чорним крепом. Від неї пахло духами і жіночою звабою, віяло гордістю і непокорою.

– Куди ви нас ведете і що ви з нами будете робити? – спитала вона мелодійним грудним голосом, в якому чулася жіноча влада і сила підкоряти чоловіків.

Гошка обернувся своєю смердючою пикою, очі заграли люттю, мережкою.

– Ось куди! – викрикнув він, багровіючи, і, вийнявши з бездонної кишені галіфе майстерно виплетену нагайку, потрусив у Юлі перед носом.

– Ох, страшно! – засміялася вона і бридливо відвела від себе гарапник чистими, вимитими пальцями. Глянула на свою тверду, виточену білу руку і засміялася: – Бити таке тіло? Отаким гарапником? Хай тільки посміють! – Вона посміхнулася і підбадьорила Олену, що йшла поруч: – Не бійтеся, вони вам нічого не зроблять. Ви хороша і ні в чому не винна жінка. Ваш чоловік працював головою колгоспу? Ну то й що ж?

Олена сумно глянула на неї і нічого не відповіла. Коли підходили до двору Гната Реви, шепнула: «Коли вас шмагатимуть отим гарапником, затуляйте голову руками».

У дворі було пусто. Поміж сухим бадиллям картоплі греблися кури, у садку стояло прип'яте теля. Побачивши чужих людей, мекнуло і наставило у двір довірливу мордочку. З халабуди вилізло цуценя, гавкнуло два рази, закрутило хвостиком. Джмелик відкинув його чоботом, воно шмигнуло у халабудку і там тихо заскавулило. Через подвір'я – мотузка, на якій випране шмаття: штанці та сорочечка хлопця-підлітка, голубеньке платтячко дівчинки. Всюди видно хазяйновиту господиню. З кожного кутка віє скромністю і затишком. Бо й справді, хто не знав у Троянівці завжди доброї, жартівливої та співучої головихи Насті, що славилася у селі як найкраща мазальниця? Хто не чув її голосистих пісень на весіллях та артільних святах? Хто не кликав її у куми? Чиїй тільки дитині не стригла вона ножицями голівку на річницю з дня народження? Отоді, як, зібравши до столу всю рідню, роблять дитині пострижени і кума першою цілує дитину в теплу стрижену голівку? Всі знали її, і нікому не заподіяла вона лиха, а тільки робила людям добро, як уміла, та працювала на великій землі, люблячи її всім серцем і цінуючи ту велику силу, що дає людям життя і шматок хліба…