Обличчя дівчинки порожевіло, але вона була ще така слаба, що не могла говорити і лежала з закритими очима. Довго сиділа над нею Олена, підперши рукою щоку. Потім кинула очима в хату і побачила над столом портрет Гната, впала перед ним на коліна:

– Оксене! Гнате! Де ви є? Бийтеся ж на смерть! – впала на ліжечко і обняла тіло дівчинки.

IX

IX

Коли розбитими дорогами брели бійці, коли над полями носилися німецькі літаки і строчили з кулеметів не тільки по людях, а й по скотині, коли перестрашені люди не виходили не тільки з дворів, а й з хат, Йонька торохтів возом, як циганський конокрад. І де тільки, в біса, його не носило! З Чупахівського заводу привіз чувал цукру, хоч і обгорілого, проте солодкого: «Прийде зима – можна чаю випити!» Із Зінькова, з розбитих магазинів, прицупив три чували солі і п'ять хомутів, бо вже він добре знає, що у війну хомута не дістанеш. Був у нього реманент: два плуги, три борони, малесенька віялочка, яку він притарабанив з польового ступського табору. Уляна кожного разу, як він привозив до двору якесь майно, вичитувала, щоб він перестав їздити ночами, бо всадить хтось кулю межи лопатки та так десь і сконає на смердючих хомутах посеред глухого степу, але Йонька на те не зважав. Звісне діло, баба чорного пенька боїться, а він таки ж господар, і гріх йому, та ще й великий, не брати того добра, що само в руки пливе.

І він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало. Він, може б, тяг і далі, та не розкусив, що за сила прийшла в село: чи вона байдуженька до крадіжок, чи, може, сувора? Отож треба почекати, роздивитися. Йонька прищулився. Ніхто до нього не заглядав і він ні до кого. Хіба коли приходив Гаврило позичити молока для дітей. Обмовлявся двома-трьома словами і, похмурий, неговіркий, ішов на свій перелаз. Він знав усі батькові штуки, осуджував його жадібність і все більше і більше відхилявся від нього. Бачив, які страждання переживає люд, і розумів, що вони будуть ще страшнішими. Всі думки його були по той бік фронту, де билися смерть і життя.

Спочатку, коли фронт відкотився недалеко і чути було бої, він виглядав своїх з години на годину, з дня на день. В нього ще жевріла надія, але коли все затихло, він зрозумів, що це надовго, і зробився недовірливим і замкнутим. Ні з ким не говорив, ні до кого не ходив. Навіть із жінкою мало вступав у розмови. Єдина людина, з якою він міг балакати, була мати, і порозуміння між ними йшло не на словах, не в розмовах, а внутрішньою, духовною стороною.