– А бог знає. Може, й зґвалтуєте, а в мене троє дітей.

– Язик тобі повертається, відьмо богучарська, отаке, патякати? Тут від холоду «мамо» не скажеш, а їй бісики сняться. Тьху на тебе!

Тимко із Марком обникали весь хутір, але квартири не знайшли. Потім вони зустріли закутаного в башлик козака, що повертався з району, чи що, і той, зупинивши засапаного, вкритого інеєм коня, дмухнув з-під башлика парою, як з труби:

– А ви хто такі будете? Вакуїровані?

– Ми із трудармії.

– Щось не чув про таку.

– Ми ті, що окопи копаємо, – пояснив Марко.

– А-а. Розчовпав. Тоді ви ось що, братчики, зверніть праворуч, перелізьте через яр і гребіться на нижній кінець хутора. Місце там глухе, туди рідко хто заходить.

Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав пліттю козак. Спочатку йшли вірно, по втоптаній у снігу стежині, але потім Марко щось наплутав, мелькнув чорною шапкою і зник під снігом. Тимко ступив крок і побачив, як глибоко в яр котився чорний дивний клубок. Яру не можна було обійти, все рівно треба перебратися, і Тимко, не задумуючись, плигнув униз. Марко торохтів котелком, обтрушувався:

– Оце вскочили ми з тобою в скотомогильник, а як виберемося? Той козак нарочито нас сюди направив. На вірну гибель. Глянь угору, це ж не яр, а колодязь, – показав Марко на круті, майже прямовисні стіни.

– Ну, якщо ми звідси не виберемося, я тебе живцем їсти почну.

– А може, вихід знайдеться, – заметушився Марко, грузнучи по пояс в снігу, і незабаром знайшов стежину, що п'ялася схилом.

В яру було затишно і пахло снігом, але коли вибралися на гору, стьобонув вітер, доніс виразний собачий гавкіт.

– Хутір.

– Пішли швидше.

Коцюрблячись, долаючи снігові перемети, кинулися до хутора, що вже чорнів через снігову імличку.

– Самі тут будемо. Як трапиться добра душа, то зогріє й нагодує. Що б ти оце їв? Гарячу картоплю з олією чи пшоняники? Я б і те, і друге. А тоді те все придавив би узваром – і на піч. У просо. Ху! Аж розпареним просом запахло…

Марко здригнувся всім тілом, підтягнув торбу.

– Як ти думаєш, Тимку, скоро наші муки закінчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки і ратички повідкидаєш? Та хоч би з порядними людьми ганяли, а то із зарізяками. Краще на фронті крикнути «ура» і героїчну смерть прийняти, ніж кавучити степами та киркою землю довбати. А він, німець, думаєш, дурак? Так і піде на ті рови? Він їх десятою дорогою об'їде. Так питається: за що ж ми мучимось?

– Аби ти заціпився хоч на хвилину.