Ця жорстока, деспотична людина з обмеженим розумом не могла розуміти, що люди, які ішли тепер снігами, майже всі були вихідці з тих країв, які вже були під навалою німців, і що всі ці люди залишили там родини, і що в них боліло серце і душа за тими родинами, за рідною землею, за рідним краєм і, таким чином, вони не могли бути ворогами радянської влади, вони готові були зараз же одержати зброю і йти на смертний бій з ворогом. Але Хлястик цього не розумів і крутився на коні, наїжджав на стомлених людей, примушуючи іти швидше.

Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик, повагом, із старечою незграбністю зсунувся із сідла, розім’яв задубілі від холоду і їзди ноги, підкликав Хлястика. Той загарячив каблуками коня, послужливо приклав до шапки руку і трохи нахилився із сідла, готовий слухати, що йому скажуть. Зот Микитович, як тільки до нього під'їхав Хлястик, скривився і, не повернувши до нього обличчя, сказав:

– Скачи наперед і дізнайся, чи скоро хутір.

Хлястик затупцював конем на місці, врізався в колону і по людських протоптах, чорним людським коридором, погнав коня вперед. Зот бачив, як кінь з вершником вискочив на горбок і зараз же зник у сніговій віхолі. Зот Микитович провів його поглядом, ще дужче скривився, зітхнув і повернувся лицем до колони, що проходила повз нього. Він чув важке сапання людей, шурхіт снігу під їхніми ногами і бачив їх обличчя, як у сновид. Ось мимо пройшло четверо, скулені, закутані, з торбами за плечима. В одного, низенького, в старій шинельчині і танкістській шапці, щось побрязкувало при ході і, придивившись, командир побачив, що то солдатський котелок. Танкіст ішов швидше від усіх, тільки якось боком, косо. Йому було, видно, холоднувато в шинелі, і він ішов напроти вітру плечем уперед.

За танкістом бестався здоровенний дядько у заячій шапці, дебелій ще тужурці й валянках. Зотич знав його. То був роботящий, як віл, чоловік, по професії коваль і бляхар. На місцях довгих стоянок він не тільки копав землю для протитанкових ровів, а, роздувши маленьке горно, яке він носив із собою в мішку, робив хутірським бабам «ухвати», відра, клепав каструлі, і за це баби платили йому харчами, старою одежиною, так що він завжди ходив наїджений і одягнутий. В одному хуторі йому дали валянки. Він обшив їх старими чобітьми і тепер йому було тепліше, ніж іншим.

Третій чоловік, низенький, слабий, навіть трохи горбатенький, був усім відомий Коростильов, істота хитра, брехлива, але не зла. Цей невідомо чим заробляв на хліб насущний, але одягнутий був теж краще – в кожушку, черевиках з жовтими крагами і козацькому малахаї з червоним верхом, який надавав його худорлявому обличчю потішного вигляду.