Тимко відкрив очі і вставився на неї, як на примару. Вона глянула на нього примруженим оком, склала на грудях руки:

– Господи, да откель же вы такие заявились? Хворью никакой не страдаете?

– Страждаєм, – вихопився Марко.

– Что же с вами стряслось, разнесчастные вы мои? – гірко похитала головою козачка.

Марко перечекав, доки старий вийшов у другу кімнату, закотив очі під лоба:

– В кожнім хуторі по дівчині любимо. А від України та до вас скільки хуторів буде? От і виходить, зовсім нам кінець. До Волги не протягнемо. Мені то ще нічого, а от йому, – він кивнув на Тимка, – кожух зубами порвали, і вітер віє, як у старе решето.

Анютка заграла бровами і, трохи закинувши голову, затряслась від сміху, біле лице її почервоніло.

– Ах, уморили меня, совсем уморили, – реготала вона, витираючи руками сльози. – Ах ты, хворость окаянная. Как же ты мальчишек измучила, – реготала вона, закинувши назад голову. Потім обірвала сміх, сказала замріяно: – А мой козак на войне. Раньше письма писал, а последнее время не слышно что-то.

Вона підійшла до Тимка, взяла білими гарячими пальцями за руку:

– Бедненький, совсем его сон разморил. Ну, не спи. Сейчас я вам принесу ужин – и лезьте спать на полати. Вшей у вас много?

– Не жалуємось, – відповів Марко.

– Ничего, вас перебаню и бельишко выпарю – сразу меньше станет, – усміхнулась Анютка і, швидко перебираючи маленькими ніжками, перемайнула через горницю, зникла в другій кімнатці.

Марко глянув їй услід, ударив шапкою об підлогу:

– Ну й козачка! Оце козачка! Так вітром від неї і віє. Як не будемо дураками – плаватимемо в маслі, як варенички. Кажуть, що козачки на любов дуже гарячі. Дивись, Тимку, не проґав. Ти до неї ладком та ласкою, вона ще й по одежині подарує.

Тимко скосив на Марка сонні очі.

– В тебе що, дурна кров завелась? То я тобі трохи виціджу з носа.

Марко затих і почав розташовуватися, як дома. Зняв із себе жупанчину, якісь баб'ячі кацавейки і в одній домашній сорочці, брудній і пожмаканій, розвалився на лаві, Тимко теж зняв кожушок, кашкет і розмотав із шиї рушника, глянув на вишивку, сумно посміхнувся, кинув його в кут.

Обігрітий хатнім теплом, розмлоєний гарячим духом привітної оселі, Тимко зробився лінивий у рухах і скупий на слова. Щоб прогнати сон, що навалювався на нього теплою хвилею і вистилав ватою тверду підлогу, хлопець бродив по світлиці, блукаючи незрячим поглядом по стінах, відчуваючи, що хвилинами він опускається на щось тепле і м'яке.

«Ні, так я і вечері не дочекаюся», – подумав він і, накинувши на плечі кожушка, вийшов з куреня. Зараз же його пропік мороз і сніговим віхтем стер з лиця сон. Тимко відкинув полу кожушка, викресав із саморобної запальнички вогню і закурив. Вітер улігся. Місяця за хатою не було видно, тільки з бляшаного даху стікала на сніг місячна злива і сніг під нею кипів і стріляв сталевими голками. Небо – прозора льодяна скеля, слизька, холодна, зацьвяхована зорями, наглухо спаяна морозом, – не проб'єш, не розломиш. А там, в якій же воно стороні, за тією льодяною скелею, Троянівка? О, як вона тепер далеко. «Де Крим за горами, там сонечко сяє, там моя голубка з жалю завмирає», – згадується Тимкові старовинна пісня, яку він чув із самого дитинства. Співала її мати, співали дівчата на Ташані, коли білили полотно, співали молодиці на сінокосі, гребучи колгоспне сіно, – і вже не чує Тимко ні морозу, ні холоду, клонить у голубій замрії чубату голову. Гасне із пальцях цигарка.