На третіх санях лежало двоє, із головою загорнувшись в шинелі. Третій сидів, розхитуючись і стогнучи. «О-о-ох, о-о-ох!» – вирвалося з його чорного рота і на секунду не затихало. Від поранених несло снарядним димом і запеченою кров'ю.

Полк зупинився в густому лісі. Моргунова викликали до комбата. Люди здивовано запитували одне одного: «Куди ж це нас? Що з нами будуть робити?» Але на фронті не пояснюють, а віддають накази, які треба виконувати.

Ще з годину петляв батальйон лісом. Моргунов розташував свою роту на відпочинок, вислав бокові дозори. Людям заборонено курити і розмовляти.

Десь за лісом злітали ракети, і зелені тіні освічували чорні стовбури дерев. Чути було кулеметну стрілянину. Іноді з лунким дзвоном била батарея, і десь далеко-далеко чувся глухий розрив.

Люди сиділи під деревами на снігу. Ніхто не здрімнув, усі відчували, що тут фронт, і були зібрані та насторожені. Абдулаєв ходив із Моргуновим по розташуванню роти, відбирав бійців.

– Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй…

Викликані схоплювалися на ноги, приєднувалися до Абдулаєва.

Біля Тимка Абдулаєв затримався на секунду, обернувся до Моргунова.

– Беру.

– Я б не радив.

– Нічого. Хай привчається.

Абдулаєв поплескав Тимка по плечу і злегка штовхнув його в бік, де стояли відібрані бійці. Тимко мовчки став біля них, поправив за спиною автомат. Марко підійшов до нього, з плачем у голосі запитав:

– А як же я?

В пітьмі його зіщулена постать була сиротливою і одинокою.

– Частіше землі вклоняйся, – засміявся Тимко.

Марко повернувся і пішов у темряву, і тоді серце Тимка йокнуло. Він наздогнав товариша і тихо сказав йому:

– Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянівці корів, що доля занесе нас аж сюди?

Марко відвернувся в темряву. Він плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв із бокової кишені.

– Візьми, це мені мати на дорогу дала. Свячені кісточки з вишні. Замова від кулі.

– А тобі?