Якийсь маленький шустрий боєць, від якого крізь шинель диміла пара, бігав поміж бійцями, шукаючи свої онучі, і кричав:

– Лейтенант Колотілов до комбата!

Пройшла дівчина в кожушку, закутана по самі очі в теплу шаль. Бійці цмакали язиками, і кожен запрошував до себе під шинель погрітися.

Попереду хтось закричав:

– …оой-ся! – і всі почали шикуватися поротно в колону.

Розмови стихли. Колона завмерла на снігу чорним квадратом. Тільки над головами неслася пара від людського дихання.

Колона рушила, і зараз же завищав під ногами сніг, засапали, давлячись холодним морозним повітрям, люди, хтось забряжчав котелком, хтось спіткнувся і впав, зарившись носом у сніг. Його зараз же запитали, що він знайшов, і всі зареготали.

– Встигнути б на той час, коли німець уже навдьори пуститься.

– Ага. Хтось ополонку рубатиме, а ти воду питимеш?

– Кажуть, пішли на всьому фронті…

– «Катюш» натаскали – землі не знати! Як заграють – німців глухих витягають з окопів.

– Кінчилось йому на руській землиці…

– А мені з дому пишуть – вже до весни готуються. Ще коли та весна, ого-го-о?

– Абдулаєв!

– Слушаю…

– Піднеси кулемет.

– Товаришу командир, зачем Абдулаєв? Один человек – один котелок, каша – всем одинаково дает: Громов – котелок, Абдулаєв – котелок. Зачем Абдулаєв все время пулемет таскать?

– Припинити розмови!

Абдулаєв з глухим ремством бере на плечі кулемет, люто шепоче маленькому Громову:

– Кашу давай, давай. Курсак большой. Пулемет таскать – пузо болит. Нехороший человек.