– Товаришу генерал-лейтенант, наші жертви, безсумнівно, менші.

– А ти ходив їх рахувати? – насмішкувато запитав генерал.

– Ні, але… операція так була підготовлена блискучо і наші так несподівано нанесли удар, що мені здається…

– Тобі здається, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди більше, ніж у тих, що обороняються.

Красивий ад’ютант почервонів і замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв німецьку запальничку і усміхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армійська телефоністка. Примруживши очі, дивлячись крізь райдужну щілину, побачив обтягнуту вузенькою спідничкою фігурку, з широким ременем на тоненькій талії.

«Скоріше б у штаб, там веселіше. Але не дай Бог кому такого генерала, як у мене. Сам не знає спокою і другим не дає. Замість того щоб керувати із свого штабу, він лізе у саму гущу бою. І ось наслідок – сидить із перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти із складу чисту білизну і ввечері до Ліночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж може бути так, що цюкне малесенький осколок і «Милая, серцем моим не согретая, песня моя осталась недопетая», і навіть у нових теплих валянках мало приємності лежати на холодному днищі кузова машини», – разом із димом випахкував свої думки дженджуристий ад’ютант.

Про його поведінку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельність. Ад’ютант мав феноменальну пам’ять і виключну хоробрість. Генералу подобалась його витонченість, і такт, і навіть його романтично-донжуанська душа. Поки що він за все йому пробачав, і стосунки між ними були якнайкращі, хоча ад’ютант знав, що хай тільки трапиться щось недобре, хай він порушить дисципліну, – генерал ніколи не заступиться за нього і покарає по заслузі.

– Товаришу командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповісти дуже цікаву історію. Я допитував одного полоненого німецького офіцера і, знаєте, що він мені сказав?

Ад’ютант не встиг доказати – в повітрі почувся свист цілої черги снарядів, і вони стали вибухати по улоговині і на її схилах.

Командуючий сказав, підморгнувши:

– У білий світ, як у копійку: нашої піхоти тут уже давно немає.

Осколком йому знесло із голови смушеву шапку.

– Іч, заграє… – усміхнувся він, розглядаючи дірку. – Доведеться просити на складі другу. А як не дадуть? Я ж її не виносив, скільки положено?

– Я мистецьки її зашию, – засміявся ад'ютант.

Лікар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далі, і снаряди гомоніли десь за лісом. Санітари повибігали із своїх схованок і, взявши носилки, стали підбирати поранених бійців.