Командуючого поклали на сани, обмостили ногу і в супроводі ад'ютанта, охорони і лікаря повезли на командний пункт армії. Його влаштували так, що він міг напівсидіти, і йому було видно, що робиться навколо.

Мимо, большаком, резерви наздоганяли фронт. Бійці йшли у валянках, теплих шапках і теплих рукавицях. Все це були волжани, уральці, сибіряки. Вони ішли поважно, як на важливу і пильну роботу; обличчя їхні були спокійними і суворими. Деякі бійці жартували, пхаючи один одного в сніг.

На привалах обов'язково хтось з'являвся з гармошкою, і над голубими снігами лунали «частушки-спевушки», «попевочки», веселі, залихвацькі, іноді по-солдатському брутальні, але все це говорило про те, що в бій ішла весела і окрилена першими перемогами армія, і генерал, посмоктуючи «Казбек», пригадував літньо-осінні бої, втомлені обличчя бійців, поранених, закушпелених, злих. Ні! Тепер було зовсім не те! Руський дух не вдалося зломити, і ось він уже ширяє над степом «напевочками» і несе на багнетах сувору кару ворогові. Дивлячись на маршові колони, що, поспішаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захід, на веселих бійців, на ряди автомашин, що підвозили боєприпаси, командуючий розумів, що це успіх, що наступ розгортається і що в такий відповідальний момент він не може покинути фронт.

Генерала везли видолинком на большак з тим, щоб там пересадити на санітарну машину і відправити далі на КП армії. Його везли тим видолинком, де ще недавно кипів бій і де ще не встигли підібрати поранених і забитих. На дорозі стояла вантажна машина, і звідти чулося два голоси, що сперечалися поміж собою:

– Хіба так кладуть, дурна твоя голова?! – кричав один з них. – Треба так складати, щоб лежали, як сірнички, і тепліше буде! А ти що робиш? Як будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити.

– А ти боїшся? – простуджено хрипів другий голос.

– Не боюся, а мені наказано снаряди підвозити, а з цими ви б і самі справилися.

Коли генерал під’їхав ближче, він побачив шофера в засмальцьованому кожушку, що розкурював козячу ніжку, ліниво пересварюючись із двома бійцями, які вкладали на дно кузова наших червоноармійців.

– Ранені? – запитав генерал.

Шофер кинувся, як на пружинах, і від несподіванки вирячив очі. Він не сподівався зустріти генерала так близько біля фронту та ще й не в броньовику, а на простих санях-розвальнях. Кинувши до шапки руку, він набрав повні груди сміливості і відрапортував одним духом:

– Похоронна команда займається уборкою трупів!..

Генерал зняв шапку і важко опустив голову у смушевий комір. П’ять пар засніжених підошов із зведеними докупи каблуками лежали на дні кузова. У генерала смикнулася ліва щока і куточки губ. Він одяг шапку і опустив очі. Сани рушили. Ад’ютант бачив, що генерал схвильований, і, щоб хоч чимось втішити його, сказав: