– Знову забиті? – запитав командуючий.

Два санітари поставили носилки на сніг, дружно доповіли:

– Поранені, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.

Сани зупинилися, і генерал побачив на носилках молодого бійця з перев'язаною головою і смаглявим сердитим обличчям. Шинеля і гімнастерка в нього були пошматовані, біліли бинти, що оповивали груди.

– Ось відбираємо, а він не дає, – і санітар показав на бійця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офіцерського кашкета з відірваним орлом. Генерал здивовано підняв угору брови.

– Навіщо тобі офіцерський кашкет? – запитав у бійця.

Боєць лизнув язиком шорсткі губи.

– Я вбив його… Він лежить там, біля схилу, – з трудом вимовив він, і пергаментне обличчя задихало помстою.

– Як твоє прізвище?

– Тимко Вихор. З лижного батальйону.

Він весь час облизував губи і просив снігу.

Зачувши прізвище бійця, маленький красивий ад'ютант ніби пригадав щось і, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.

Нахилившись до генерала, тихо сказав:

– Цей хлопець є в списку бійців, що відзначилися в сьогоднішній операції. Комісар п'ятого передає, що він знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, і цим дав можливість швидко повести наступ.

Всі мовчки дивилися на бійця, який лежав, закривши очі.

Генерал був старий солдат і за своє бойове життя бачив сотні героїв, убитих і поранених, але ніколи він так не страждав, як тоді, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсім ще молодих юнаків. Тоді щось батьківське горювало в ньому і до спазм в горлі здавлювало серце.

– Піднесіть його до мене, – попросив командуючий.

Два санітари обережно взяли носилки, наблизились до генерала. Тимко відкрив очі. Вони були блискучі, і поміж віями кипів біль.

– Пити дуже хочеться…

Лікар, що вже мацав його пульс, кивнув санітарам: