– Та й у мене – не кращий, – зітхнула Явдоха.

…Через тиждень Орися встала, і в її очах навіки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тільки вона дивилася на дитину.

Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною, Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.

– Чого ж ти плачеш, дурненька? – питала Уляна, пригортаючи невістку до грудей.

– Воно мені дуже груди лоскоче, як ссе, – світилася Орися.

Уляна і Орися усміхалися, дивлячись, як воно сучить ніжками і хапає ручками повітря, дякувати світові і долі, що послала у такий час розраду і тиху радість у їхню хату.

Йонька – і той перемінився: зняв із горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред світлиці. Домашні довго не могли зрозуміти, чого це він такий добрий, доки сам не проговорився:

– Хлопчик – то прибуток на хазяйстві. А дівчина – катзна-що. Піде – і півхати з собою потягне.

Хлопчика охрестили в ступській церкві і назвали Матвійком. Хрещеним батьком був Гаврило, матір'ю – подруга Орисі – Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всіма ознаками – викапаний батько, тільки й різниці, що в Тимка чорна родимка під оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець ріс крикливий і запальний. Як приходив час годування – кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав і не чути було його цілими годинами. А щось не по його – знову пхенькав і всім тілом вив'юнювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок – бабиною крайкою.

– Іч, характер свій показує, – буркотів Йонька. – Усе від того баришника. Хоч би що-небудь переставив.

Уляна відганяла Йоньку від колиски:

– Іди надвір поратися, нічого біля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш.

Йонька йшов, бо що зробиш – ще одно народилося. Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть.

«Он як воно повертається. Думав, від Федота внука дочекаюсь, а вийшло – від баришника», – і Йонька бив кулаком кобилу під пузо, ніби вона була у чомусь винна.

XV

XV

Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося коняче хропіння. «Куцу-куцу, куцу-куцу», – клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.

Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:

– Стой! Хто йде?

– Ступська поліція.