– Виходьте, люди! Партизани. Свої. Виходьте!

Божевільних коней спіймали між тополями, очистили сани від снігу і поклали на них поранених. Гарячі, спітнілі, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидів на своїх санях. Йому підвели тремтячого від холоду і пострілів трофейного коня. Оксен потьопав його по шиї рукою і, торкнувшись ногою до стремена, злетів у сідло. На тлі ясної пожежі гаптувався танцюючий кінь з вершником. Підбіг командир третього взводу (Оксенові видно з коня, як на засніжену кубанку осідає сажа від пожежі), доповів, що гарнізон розсіяно, частини німців і поліцаї прорвалися на Зіньків. Будуть там не раніше, як через дві години. Серед наших є поранені і забиті.

Оксен наказав:

– Поранених і забитих на сани – і негайно відходити. Ваш взвод – на охорону. Відхід робіть якнайшвидше.

Комвзводу побіг у темряву, і за кілька хвилин п'ятеро саней вискочило із села в степ.

Із хат виходили люди, тислися біля Оксенового коня. Стояли в кожухах, свитках, фуфайках, диміли парою. Партизани привели одного німця і поліцая, поставили перед конем Оксена. Німець в одній білизні, босий, на шиї жетон-смертник, поліцай у бекеші, обличчя похмуре, очі вибалушені ляком.

– Зніміть із нього бекешу, хлопці, бо йому жарко.

Низенький партизан із забинтованою рукою підбіг до поліцая.

– Ану, витрушуйся з тепла.

Поліцай мовчки скинув бекешу.

– Звідкіля він, люди? – спитав Оксен.

– Хутірський. Із Яблуневого хутора.

Оксен оглянув плечисту постать і дужі руки поліцая.

– Орав би ти землю, жито сіяв. А тепер відведіть його до коменданта.

Поліцая і німця відтягли до коменданта, що стояв під тополею.

– Що будемо з ними робити, люди?

– Судить! Хай кладуть своє життя за наше горе!

– Повбивать їх!

– Жили з нас викручували. Смерть їм!

Розлючені діди підійшли до тополі, очі їх від пожежі червоні і лиховісні.