— Як знаєте, я тільки порадив, — промовив рудоволосий, повертаючися знов до плити.

-----

Коли Ед Сетчер здерся мармуровими сходами до просторого передпокою шпиталю, він увесь тремтів. Пахощі ліків давили йому горло. Із-за конторки на нього глянула жінка з накрохмаленим обличчям. Він намагався надати твердости своєму голосу.

— Чи не скажете ви мені, як почував себе місис Сетчер?

— Можете йти до неї.

— Але, будь ласка, міс, чи все з нею гаразд?

— Доглядачка скаже вам про неї. Сходи ліворуч, третій поверх, палата породіль.

Ед Сетчер держав у руці загорнений у зелений восковий папір букет квітів. Беручись угору, він натикався на мідяні прути, що тримали фіброву доріжку, а широкі сходи гойдались у нього перед очима. Стукнули двері, перейнявши приглушений зойк. Він спинив доглядачку.

— Будь ласка, я хочу бачити місис Сетчер.

— Якщо ви знаєте, де вона — ідіть.

— Але її перенесли кудись.

— Спитайте біля конторки кінець коридору.

Він закусив похололі вуста. Кінець передпокою на нього, посміхаючись глянула червоновида жінка.

— Усе гаразд. Ви щасливий батько брикухи-доні.

— Бачите, це перша наша дитина, а Сузі така тендітна, — мурмотів він, кліпаючи очима.

— Так, я розумію, цілком природно, що ви турбуєтеся. Можете увійти погомоніти з нею, коли вона прокинеться. Дитина народилася дві години тому. Тільки не стомлюйте породіллі.

Ед Сетчер був маленький чоловік з двома мичками білявих усів та водянкуватими сірими очима. Схопивши руку доглядачки, він трусив її, показуючи в посмішці всі свої нерівні жовті зуби.

— Бачите, це наше першеньке…