Розділ XLII

Розділ XLII

Вранці, ще перед сніданком, старий знову їздив до міста, але так і не знайшов Тома; тепер вони обоє сиділи мовчки біля столу, сумні, задумані; кава давно вистигала в чашках, до страв вони й не доторкалися. Нарешті старий сказав:

— Я віддав тобі листа?

— Якого листа?

— Того, що отримав учора на пошті.

— Ні, ніякого листа ти мені не давав.

— Виходить, я забув про нього.

Понишпоривши спочатку в себе по кишенях, дядько згадав, куди поклав його, пішов, щоб знайти його, і віддав їй. Вона глянула на конверт і скрикнула:

— Та це ж із Сент-Пітерсберга, це ж від сестри!

Я вирішив, що мені корисно буде піти знову прогулятися, та ніяк не міг зрушити з місця. І раптом... тітка Селлі навіть не встигла листа розпечатати, як упустила його і стрімголов вибігла з кімнати — щось там побачила. За хвилю побачив і я. То був Том Сойєр, якого несли на ношах; поруч ішли старий лікар та Джім у ситцевій сукні, зі скрученими за спиною руками, а за ними сунуло сила люду. Я швидко сховав листа під першу річ, яка потрапила мені під руку, і також вибіг їм назустріч. Тітка Селлі кинулася до Тома і плаче та голосить:

— Ох, він умер, умер, я знаю, що він умер!..

А Том повернув трошки голову й промимрив щось недоладне — видно, з головою не все було гаразд; а вона сплеснула руками та й каже:

— Він живий, слава Богу! Для мене й цього вже досить!

Поцілувала його й хутенько побігла до хати — готувати йому постіль, і на бігу давала накази, та не тільки неграм, а й іншим, хто лиш траплявся назустріч, та так швидко, що ледве язик устигав повертатися.

Я пішов за юрбою, щоб подивитися, що вони з Джімом робитимуть, а старий лікар та дядько Сайлас подалися за Томом до господи. Юрба була розлючена до краю, дехто хотів навіть повісити Джіма, для науки іншим неграм, — щоб не кортіло тікати, як Джімові, щоб не зчиняли такого пере­полоху та не держали день і ніч цілу родину порядних людей у смертельному страху. Інші казали: не треба його вішати, однаково це ні до чого, адже він не їхній, власник його може от-от з’явитись і тоді обов’язково заправить за нього великі гроші. Це трохи остудило натовп, воно завжди так: хто найбільше хоче повісити негра, якщо той попадеться, найменше хоче платити за нього, коли забава скінчиться.

Вони довго лаяли Джіма, кілька разів навіть дали йому по шиї, але Джім мовчав і ніякого знаку не подавав, що знає мене. Вони заштовхали його до тієї ж самої халупки, передягли в його старий одяг і знову взяли на ланцюг, тільки прикували вже не до ліжка, а до великого кільця, вкрученого в нижню колоду, закували руки й ноги і звеліли годувати тільки хлібом та водою, поки з’явиться його хазяїн, а якщо той не з’явиться вчасно, то доти, доки його продадуть з аукціону; тоді засипали землею наш підкоп і сказали, щоб уночі халупу стерегли двоє фермерів з рушницями, а на день прив’язували до дверей бульдога; упоравшись з усіма справами, вони почали лаяти Джіма просто так, на прощання, аж тут зайшов до халупи і старий лікар, глянув навкруги і сказав: