Потім усі вийшли з халупки й замкнули Джіма на замок. Я сподівався, що вони скажуть зняти з нього бодай одного ланцюга, бо ті ланцюги важкі до біса, або порадять давати ще й м’яса та городини до хліба й води, та нікому з них таке й на думку не спало, а я вирішив, що мені краще не втручатися в цю справу; піду-но я до тітки Селлі, думаю, та й переповім усе, що лікар казав, тільки-но мені пощастить обминути всі пороги та мілини — тобто пояснити їй, чому я забув сказати, що Сіда було поранено, коли ми з ним гналися за втеклим негром.

Часу мав я багато. Тітка Селлі доглядала хворого — день і ніч не виходила з його кімнати, а я щоразу, коли бачив дядька Сайласа, тікав від нього світ за очі.

Наступного ранку почув я, що Томові покращало й що тітка Селлі пішла до себе трошки подрімати. Я тихцем прослизнув до хворого в кімнату: якщо він не спить, то ми вдвох із ним придумаємо якусь побрехеньку, щоб замилити родичам очі. Але Том спав, і спав дуже спокійно, і обличчя його було зовсім бліде, а не палало, як тоді, коли його принесли. Я сів і почав чекати, коли він сам прокинеться. За яких пів­години до кімнати нечутно ввійшла тітка Селлі, — отуди к бісу, знову я вклепався! Вона приклала пальця до вуст, щоб я не обзивався, сіла поруч мене й почала пошепки хвалитися, що тепер усі ми можемо радіти, бо рана гоїться добре, і в хворого нарешті спокійний сон, і спить він уже довгенько, і виглядає зараз краще та спокійніше, і десять проти одного за те, що прокинеться він при добрім розумі, як завжди.

Ми сиділи й чатували коло нього, і нарешті він пово­рушився, розплющив очі, як звичайно, позирнув на нас і сказав:

— Ого!.. Що це?.. Я вдома?! Як же це? А де ж пліт?

— З ним усе гаразд, — відповів я.

— А з Джімом?

— Також, — сказав я, але не зовсім упевнено.

Та він нічого не помітив і провадив далі:

— Дуже добре! Чудово! Тепер ми вдома й цілі та здорові! Виходить, усе скінчилося щасливо. Ти розповів уже тітоньці?

Я хотів був сказати «так», але вона втрутилася в розмову й запитала:

— Про що саме, Сіде?

— Ну, про те, як ми все влаштували.

— Що влаштували?

— Ну, все. Та тільки ж одне й було: як ми звільнили втеклого негра — я і Том.

— Свят, свят, свят!.. Звільнили втек... Ой дитинко ж моя люба, про що ти говориш? Господи, він знову марить!..

— Ні, зовсім я не марю, я знаю, що кажу. Ми його справді звільнили — я і Том. Ми надумалися це зробити й зробили. І ми виконали наш задум якнайкраще!

Том почав розповідати, а тітка його не зупиняла, тільки сиділа й дивилася на нього широко розплющеними очима та слухала, слухала, і я бачив, що мені вже нічого втручатися.