Настало п’ятнадцяте квітня. Дженні ледве дочекалася, поки проб’є дванадцята. Вона так гостро переживала всі події цього дня, немов сама брала в них участь. У думці вона бачила чудовий особняк, карети, гостей, вінчальний обряд, веселий весільний бенкет. Вона почувала, як їм добре в їх розкішному купе, яка чудова мандрівка чекає їх. У газетах згадувалося, що медовий місяць молоді проведуть в Японії. Медовий місяць! Її Лестер! І м-с Джералд така гарна. І її — нову м-с Кейн, єдину справжню м-с Кейн — пригортає Лестер! Колись він так само пригортав і її. Він її кохав! Так, кохав! У Дженні стискалося горло. О, боже! Вона зітхала, боляче стискуючи руки, але полегшення не було, — туга, як і раніше, давила її.

Коли цей день проминув, їй стало легше; справа зроблена, і ніякими силами не можна нічого змінити. Веста, яка також читала газети, чудово розуміла, що трапилось, і від усієї душі жаліла матір, але мовчала. Через два-три дні Дженні трохи заспокоїлась, примирилася з неминучим, але минуло ще багато часу, раніше ніж гострий біль затих, поступившись місцем звичайній глухій тузі. Дженні лічила дні й тижні до їх повернення, хоч знала, що їй більше нічого чекати. Але дуже вже далекою здавалася Японія, і Дженні чомусь було легше, коли вона знала, що Лестер близько від неї, в Чикаго.

Минула весна, за нею літо, і настав жовтень. Одного разу в холодний вітряний день Веста, повернувшись із школи, поскаржилась на головний біль. Дженні, пам’ятаючи повчання матері, напоїла її гарячим молоком, порадила покласти на потилицю мокрий рушник, і дівчинка пішла до себе й лягла. Наступного ранку в неї трохи піднялася температура. Місцевий лікар Емрі зразу запідозрів черевний тиф, — в окрузі було вже відмічено кілька випадків захворювання. Лікар сказав Дженні, що організм у дівчини міцний, і, напевно, вона переможе хворобу, але, можливо, хворітиме тяжко. Не покладаючись на своє вміння, Дженні виписала з Чикаго сестру-жалібницю, і потяглися дні чекання, коли мужність змінялася відчаєм, страх — надією.

Скоро всі сумніви відпали, — у Вести справді був черевний тиф. Дженні не зразу написала Лестеру, хоч і думала, що він у Нью-Йорку: коли судити по газетах, він збирався провести там зиму. Але через тиждень, коли лікар визнав форму захворювання тяжкою, вона вирішила написати, — як знати, що може трапитись. Лестер так любив дівчинку. Напевно, йому захотілося б про неї дізнатись.

Лестер не одержав цієї звістки: коли лист прибув до Нью-Йорка, він уже відплив до Вест-Індії. Дженні довелося самій вартувати біля ліжка Вести. Добрі сусіди, розуміючи серйозність становища, навідувалися до неї й співчутливо цікавилися хворою, але вони не могли дати Дженні справжньої моральної підтримки, яку ми відчуваємо тільки тоді, коли вона йде від близьких нам людей. Одного часу здавалося, що Весті краще; і лікар, і сестра готові були підбадьорити Дженні. Але потім дівчинка почала помітно втрачати сили. Лікар Емрі пояснив, що хвороба дала ускладнення на серце й на нирки.