— Нічого, нічого, Лестер. Адже я сама наполягла, щоб ти так зробив. Все на краще. І ти, мабуть, щасливий тепер, коли...

— Не варто, Дженні, — перебив він її. Потім лагідно притягнув її до себе й посміхнувся. — Чи ти мене не поцілуєш за старою звичкою?

Вона поклала руки йому на плечі, довго дивилася в очі, потім поцілувала. Коли їх губи зустрілися, вона відчула, що тремтить. Лестер також ледве володів собою. Помітивши його хвилювання, Дженні примусила себе заговорити.

— Тепер іди, — сказала вона твердо. — На вулиці вже зовсім темно.

Він пішов, усвідомлюючи, що йому хочеться одного — залишитися; Дженні до цього часу була для нього єдиною жінкою на світі. А Дженні стало легше, хоч їм, як і раніше, треба було жити в розлуці. Вона не пробувала розібратися в етичному або моральному боці цієї загадки. На відміну від інших, Дженні не намагалася вмістити океан у чайній чашці, або зв’язати зрадливий світ однією мотузкою, яку називають законом. Лестер все ще кохає її трохи. Летті він також кохає. Ну й добре. Колись вона надіялася, що ніхто, крім неї, не буде йому потрібний. Виявилось, що це помилка, але хіба трохи кохання — ніщо? Ні, звичайно. І сам Лестер був тієї ж думки.

Розділ LX

Розділ LX

За наступні п’ять років шляхи Лестера й Дженні розійшлися ще далі. Вони тривко улаштувалися кожен у своєму світі, так і не поновивши колишніх відносин, до яких, здавалося, могли привести їх кілька зустрічей в готелі «Тремонт». Лестер ледь встигав виконувати свої ділові й світські обов’язки; він бував у сферах, про які скромна Дженні й не мислила. А в самої Дженні життя було тихим і одноманітним. В простенькому будиночку на чудовій, але аж ніяк не фешенебельній вулиці, поблизу Джексон-Парку, на Південній околиці, вона жила вдвох зі своєю приймачкою Розою, темноволосою дівчинкою, яку вона взяла із Західного притулку для знайдів. Нові сусіди знали її під ім’ям Дж. Г. Стовер, — вона визнала за краще розлучитися з прізвищем Кейн. А м-р і м-с Кейн, коли жили в Чикаго, займали величезний особняк на набережній, де прийоми, бали й обіди змінялися з разючою, просто-таки калейдоскопічною швидкістю.

А втім, сам Лестер в останній час виявляв схильність до спокійнішого, змістовнішого життя. Із списку своїх знайомих він викреслив багатьох людей, які в смутні роки, що вже одійшли в минуле, виявили себе не в міру вимогливими, або фамільярними, або байдужими, або ж балакучими. Лестер був тепер членом, а в деяких випадках навіть головою правління дев’яти найкрупніших фінансових та торговельних компаній Середнього Заходу: «Об’єднаної Тракторної», з центром у Цинциннаті, «Західної Тигельної», «Об’єднаної Каретної», Другого Національного банку в Чикаго, Другого Національного банку в Цинциннаті і деяких інших, не менш видатних. У справах Каретного тресту він не брав безпосередньої участі, вважаючи за краще діяти через свого повіреного м-ра Уотсона, проте не переставав цікавитися ними. Роберта він не бачив уже сім років, Імоджін — років зо три, хоч вона жила в Чикаго. Луїза, Емі, їх чоловіки й найближчі знайомі стали для нього чужими людьми. Юридичної контори «Найт, Кітлі і О’Брайєн» він і близько не підпускав до своїх справ.