З роками Лестер трохи обважнів, а його погляди на життя набули явно скептичного забарвлення. Все менше й менше смислу знаходив він у світі, який оточував його. Колись, за давніх часів, трапилось незрозуміле явище, почала еволюціонізувати крихітна органічна клітина, — вона розмножувалася ділінням, навчилася поєднуватись з іншими клітинами, створюючи всілякі організми — риб, тварин, птахів, нарешті — людину. І ось людина — скупчення клітин — у свою чергу пробиває собі шлях до забезпеченішого й різноманітнішого існування, об’єднуючись із іншими людьми. Чому? Одному богу відомо. Взяти хоча б його, Лестера Кейна. Він обдарований неабияким розумом і деякими талантами, він одержав у спадщину якусь міру багатства, якого він, коли вдуматися, нічим не заслужив, — просто йому пощастило... Але оскільки він використовує це багатство так само розумно, практично й творчо, як це зробила б на його місці кожна інша людина, не можна сказати, що для інших воно було б більш заслуженим. Він міг би народитися в бідності, і тоді був би задоволений життям не більше й не менше, ніж будь-який інший бідняк. Навіщо скаржитися, турбуватися, робити догадки? Що б він не робив, життя буде неухильно посуватися вперед, скоряючись своїм власним законам. В цьому він переконаний. Так навіщо хвилюватися? Абсолютно ні до чого. Інколи Лестеру здавалося, що з таким самим успіхом він міг би й зовсім не з’являтися на світ. Діти — «нам з неба послана радість», як сказав поет — аж ніяк не були в його очах чимсь обов’язковим або бажаним. І цей його погляд цілком поділяла м-с Кейн.

У Дженні, що, як і раніше, жила на Південній околиці зі своєю приймачкою, також не склалося ніякої чіткої уяви про смисл життя. На відміну від Лестера і м-с Кейн, вона не вміла мислити аналітично. Вона чого тільки не бачила в житті, багато вистраждала, дещо прочитала, без вибору й без системи. В спеціальних галузях знання вона не розбиралася зовсім. Історія, фізика, хімія, ботаніка, геологія й соціологія — все це було для неї темним лісом, зовсім не тим, що для Летті й Лестера. Замість знань у неї було невиразне відчуття, що світ упоряджений недобре й нетривко. Люди народжуються й помирають. Одні вважають, що світ був створений шість тисяч років тому; інші — що він існує вже багато мільйонів років. І що приховується за всім цим — сліпий випадок чи якась спрямовуюча свідомість, якийсь бог? Що-небудь, очевидно, повинно бути, думалося Дженні, — якась найвища сила створила всю красу, що оточує нас, — квіти, траву, дерева, зірки. Природа така чудова! Ця думка підтримувала Дженні, яка часто й подовгу втішалася нею в своїй самотності.