– Ти слухаєш?

– Слухаю.

Француженка не стихала.

…І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.

І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:

– Савойя!

І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.

…Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:

– Гу-гу!.. – довго, спроволока.

І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії – він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя,

…І знову зажурно сказав Альоша.

– Савойя!

Мадам Фур'є!

..Льоля пішла й сказала:

– Драстуйте, мадам Фур'є!

– А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік – це радісно… Я буду святкувати і ваш.

Льоля сказала:

– Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.

– Ви, Льольо, мене так схвилювали – і мені соромно, бо я забула про ласку.

Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.