Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:

ще не зібралась студія, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:

– Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.

І Льоля тоді подумала, що він сказав:

– Я люблю тебе, моя кохана.

Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.

…Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.

…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.

…У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.

Француженці на лівій щоці родимка й три волосики на ній…Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала:

– Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.

Мадам Фур'є сказала:

– Я, Льольо, не скінчила консерваторії – і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.

Льоля сказала:

– Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель – жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

– Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:

– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.