– Я гадаю, Б'янко, – сказав він, – ти розумієш мій душевний стан і простиш мені, що я тебе примусив так довго чекати.

– Я тебе розумію, – сказала я.

Потім він говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсееві, коли він сходив з гори із скрижалями. Але потім він чомусь усміхнувся, наче не довіряв сам собі чи то іронізував над своєю останньою фразою про Мойсея.

– Я тебе розумію, – ще раз сказала я.

– Ти мене й не можеш не розуміти. Я вже не раз думав про споріднення наших душ.

– Спорідненість наших душ? – якось хутко спитала я.

– Спорідненість наших душ! – ще раз підкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по голові.– Отже, і він говорить, що я нічим не відрізняюсь від нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргарові. Я тепер так боялась, щоб він не покинув свою одвертість! Я вже добре знала його – і знала, що найменша моя цікавість одразу викличе небажану мені реакцію, і Чаргар знову стане неприступним.

– Ти знаєш, – раптом зупинився він, – мені на поляні блиснула така геніальна мисль, якої існування я й не міг припускати. І цікаво. – говорив він далі,– сиджу я десь у підвалі, а наді мною клуб…як його…

– Радслужбовців.

– Ну да, радслужбовців, – раптом занервувався він.

– Чому ти хвилюєшся? – спитала я.

– А тому, – різко скрикнув він[235], що я не виношу цієї самовпевнености нашого віку. Всі ці ячейки, комісари, комуністи – все це така дешева демагогія. Така…

Чаргар не міг підібрати слова і змовк. Потім зупинив мене, подивився уважно мені в очі й сказав тихо:

– Тобі можна довірятись?..

– Що з тобою? – здивовано кинула я.

– Я тобі вірю, – сказав він і схопився руками за голову.

– Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозуміти мене! Ну навіщо?.. Ну навіщо ці комуністи, ці ячейки, ці профспілки й тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати – Боже, спаси! Хай вони завойовують цілий світ. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці мітинги? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!

Чаргар іще раз у розпуці схопився за голову і змовк. Я подивилась на нього. Він плакав. Далебі, він плакав: я бачила, як кілька сльозинок покотилось йому по щоці. Тоді мені прокинулось почуття неможливої огиди – і я різко й чітко сказала:

– Сер Чаргаре. Що з вами?

Він стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Він так постояв хвилини дві. Але коли він повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.