З своїх грішків Мельхіор сповідався на нижньо-брабантській говірці у молодого капелана парафії Св. Урсули, до якої належав, а священик, що сидів в чорній, блискучій сповідальні, ховав посмішку за долонею, слухаючи заїкання хлопця. Полегшивши власній душі, Мельхіор знову мчав на вулицю, в її рухливий, галасливий день і – в залежності від пори року – пробирався крізь хвіртку монастиря сестер милосердя під Валом Молотів, коли за сланцевою стіною, що оточувала сад, починали жовтіти морелі, або ж кидався сніжками в спичастий або ж хутряний капелюх якогось з надутих членів Ради Двадцяти Чотирьох, що радила містом, і який як раз йшов мимо.
Місто лежало поза валами ніби рука, яка звужується до кінцівок пальців; посеред плутанини вуличок та церковних площ, майже повністю всмоктана піщаним ґрунтом вилася річка Кокхальс, вона протікала біля підвальних льохів та слизьких сходів, то тут, то там порушала млинове коло, після чого, брудна від відходів, які кидали до неї, втікала до міського кріпосного рову, де ще на двадцять-тридцять ліктів тягнула свій зелений наліт по водах каналу. Сам канал підносився і опадав разом з віддихом великої ріки, що текла з півдня за плащем з тростин, вербових кущів та рядів високих сріблястих тополь – жива, неспокійна присутність, сила якої відчувалася, хоча її і не було видно. Але ж іноді її було видно аж надто добре – після осінніх зливах, коли довкола на виднокраї насувалися хмари; тоді ріка переливалася аж через греблю. Край, який Мельхіор знав з літа – строката шахівниця оброблених полів навкруги невеликих селищ з білими вежами і садами – ставав під водою, вдень – оманлива гра відблисків, вночі – морочлива, небезпечна пітьма. В такі дні по розливу пливли наповнені селянами плоти, які шукали схопленого водою добитку та майна, худоба відчайдушно ревіла, і посеред глухого гурчання потужного дзвону на тільки-тільки побудованій вежі колегії підтягали громади міщан та мешканців вільних сіл баронства з корзинами, лопатами та вербовими плетінками, щоб покласти крес хвилі поводі.
Батько Мельхіора частенько мандрував довкола міських мурів, і інколи син супроводжував його. Тоді, житель Нижнього Рейну, який зробився брабантцем, довго вдивлявся в оточуючу країну, що признала його як сина, і, здавалося, дивувався тому, як він потрапив сюди: сіро-зелені береги ріки, то тут, то там непевний політ чорних ворон та сухе крякання качок, що доносилося від низинних боліт, покриті мулом луки, що звільна переходили в старанно оброблені поля, заслонені садами і заповзуючими аж під міські мури городами, а далі – вже на суші – петляючи дороги, мертві піски, соснові гаї і вкриті вереском пагорби, які більшу частину року виглядали, ніби там шаліла пожежа – бідний край і бідні люди, що здатні були тільки до полювань. Полювали тут же. Не кажучи вже про браконьєрів, полював тут володар баронії в силу права власності, а крім нього – війт та лавники, ще капітан міської стражі; інші багаті жителі міста тез за великі гроші набували території до полювань та дозволи на полювання. Осінніми днями після свята св. Хуберта Мельхіор бачив їх не раз, як вони повертаються з полювання, з поплямленими кров'ю зайцями та вальдшнепами, а за конями, тяжко дишучи, з мокрою шерстю на животах, бігла зграя собак. Болото ліпилося до панських чобіт та штанів, пір'я на капелюхах безсило звисало, голови мисливців були розпалені, а роти ще наповнені пияцькими слівцями; дехто ж похитувався в сідлі, скулений та мовчазний, якби вітер та полювання добре далися йому взнаки.