Хлоп'яча радість Мльхіора, однак, посилювалася до правдивого захвату тільки підчас ярмаркових семи днів з кінцем літа, коли збіжжя вже звезене з полі, сплачено данини та оренди, коли жінки вели себе вільно, а чоловіки вели себе зухвало, як коти навесні. Тоді Мельхіорові не хватало очей і вух. На вулицях справжній мурашник міського та сільського люду; тут пили і бенкетували, з піснями тягнули від "Свині в Колисці" до "Скрижалів Заповідей", п'яних у дрова людей виносили з шинків "Під Княжою Кліткою" і з "Неопалимої Купини". Високо над площею показували трюки канатохідці, їхні карколомні стрибки та розмахування руками викликали писки та крики жінок; ведмеді плигали та падали, ведмежатники викликували з юрби смільчаків, пропонуючи нагороду тому, хто з зміриться з хижаком; мавпи строїли гримаси, а потім кулилися з меланхолією в очах. Переважно вже через пару годин між розгарячкованими учасниками свята доходило до пиятики, не раз траплялись і удари ножем. Фокусники і знахарі хвасталися своїм вмінням, гроші зникали в рукавах і шатах, тут же лікували хвороби, на брук випльовували вирвані зуби, наче кісточки від слив. Під довгим муром церкви бродячі гольярди розбивали риштування і грали на сцені містерії, при чому дівоча Матір Божа плакала найсправжнісінькими сльозами, Іуда, перевертаючи очами, бовтався на стрічку, а диявола, що тряс дзвенів ланцюгами, спихали у бездонне пекло, що будило смертельний жах і переляк; Мельхіор дивився на ті сцени, забуваючи дихати, до крові закусюючи губу. Але ж через хвилинку жах і холодний піт зникали, бо після кожної страшної кари траплялась утішна комедія: в ній шмагали монахів, аж, гриміло; дурням на голову натягували панчоху і нічний горщик; донощиків карали синцями і гулями; жінки ж брали страшну помсту за поступки своїх домашніх тиранів. Це був період шалених снів. Протягом семи ночей Мельхіор бачив чортів, що літали на вафельницях; під спідницями дівчат щось там клубилося, але ж то були не коханці, але свині; йому показувалася і Матір Божа, смертельно бліда, з довгими звисаючими косами, наче бідне селянське дитя, і серце Мельхіора стискалося при думці про те, що Її ще чекає.

Довго ще після днів ярмарку в його хлоп'ячій голові цвірінькали непристойні співанки вагантів і підпитих місцевих акторів.

Так вже в молодості Мельхіор дізнався, що життя в місті може бути багатокольоровим, і що люди, які в будні скребуть шкіру та місять тісто, в неділю виступають в чоботах з довгими носами, в каптанах з золотими бортами і в капелюхах, прикрашених оксамитовими стрічками, з розрізів на рукавах у них визирає м'яке фламандське полотно, а на комірах пухнатиться хутро. Жінки міщан випинають круглі животики під червоними сукнями і багато вишитими поясами, вони носять рукави-буфи, їх високі мов димові труби чепці у вигляді голови цукру проверчують повітря, за собою ці жінки тягнуть шлейфи настільки довгі, що дитина могла б їздити по нам на санках; ліфи у таких жінок довгі, покриви широкі – шовк і хутро – їх волоси прикрашають срібні метелики, або золоті сітки. Одним з перших засмучень Мельхіора було спостереження, що більшість з вишуканих міських дам дивиться на його матір із зверхністю, особливо в неділю, коли вони, ошатні, йшли на церковну службу, погойдуючись, нібито знаходились при бургундському дворі. Мати Мельхіора вбиралася скромно і в чорне – високо застебнутий ліф і тісні рукави, її невеличкий чепчик походив, скоріше, на мелодичну трубку волинки з білого мережива. І завжди вона трималася позаду, бо ніколи добре не опанувала мови країни. Батько Мельхіора поблажливо відносився до зарозумілості брабантських жінок; вона не сягає глибоко – говорив він – коза,м треба дозволити мекати, але ж вони не злосливі.