Тож Мельхіор сидів у яскравості й теплі осені, якій не було кінця. Часом увечері, коли на фронтоні будинку, на західному краю неба, гасло світло, і здавалося, що вдалині струмує золотий і попелястий багрянець, Мельхіор чує тихий шелест під кропивою та лев’ячими зівами. Це їжачок пробирався крізь отвір у стіні, який, мабуть, висвердлив для кота колишній господар будинку. Мельхіор побачив, як наближається їжак; тварина майже безшумно доповзла по траві до порога чорного ходу; він винюхував щось їстівне і обходив хазяїна по великій дузі на зворотному шляху. Він приходив не кожен день. Мельхіор поставив для нього миску з молоком біля лави, де він сидів. Незабаром їжачок звик. Відтоді кожного теплого вечора він безстрашно підходив до Мельхіорових ніг, повільно, зосереджено пив молоко і їв крихти хліба. Після тог він трохи сидів нерухомо, так близько, що Мельхіор бачив, як у світлі вечірнього сонця на його голках роїлися черви. Але коли випадково наближалася Ірмлінда, їжак відразу зникав крізь дірку в стіні, так що Мельхіорові стало його шкода, і він благав Ірмлінду не спускатися в сад після вечірні.
Цілу осінь їжак гостював у нього; він пив молоко, сидів у траві й дивився на Мельхіора, міряв його цікавими й здивованими шахрайськими очима. Мельхіор знову дивився на їжака з тим ніжним співчуттям, з яким він ставився лише до найкращих друзів. Дні все ще були барвисті, довгі й теплі, сповнені чудового світла, яке радувало художника і дозволяло йому забути про свої болі. Вечорами, коли він, поївши на кухні, вставав і йшов у сад чекати їжака, всі запитання замовкали.
Він вдихав чисту сріблясту смерть сонця, коли воно заповнило коло туману, і крізь напівзаплющені повіки бачив, як світло згасало у вербах і тополях над далекою рікою. Потім на своєму обличчі й язиці він чув їдкий солонуватий запах свободи, який несли йому сутінки й західний вітер, але не міг назвати цього.