— Так, це правильно, — погодився Сем.

— Їх можна удавати, містер Веллер, — сказав Джоб.

— Я це добре знаю, — ствердив Сем, — і знаю людей, які можуть самохіть виливати їх цілими цебрами.

— А цього, містер Веллер, підробити вже не можна, і дійти до такого — болісна путь. — Джоб показав на свої щоки і, закачавши рукав, оголив руку, яка, здавалось, мусила переламатись від першого дотику — так мало було на ній м’язів.

— Що ви робили з собою? — жахнувся Сем.

— Нічого.

— Нічого? — повторив Сем.

— Оце вже кілька тижнів, як я нічого не роблю і майже стільки ж п’ю і їм.

Сем кинув оком на обличчя містера Тротера та на його нужденну постать, зрозумів усе, схопив його за руку й потяг за собою.

— Куди ви йдете, містер Веллер? — спитав Джоб, даремно силкуючись визволитися з потужних рук свого колишнього ворога.

— Ходім,— відповів Сем.— Ходім! — Не вшанувавши його дальшими поясненнями, містер Веллер приставив Джоба до буфету й звелів подати кухоль портеру.

— А тепер, — промовив Сем, — пийте. Пийте до останньої краплі і, як вип’єте, перекиньте кухоль, щоб я бачив, що там нічого не лишається.

— Але, любий містер Веллер...— протестував Джоб.

— Швидше! — владним тоном сказав Сем.

Спонукуваний таким способом, містер Тротер підніс кухоль до губ і поволі, майже непомітно, спорожнив його. Він спинився раз —і тільки раз,— щоб перевести дух, але не підвів обличчя від посудини, яку за кілька хвилинок перекинув сподом угору. Нічого не вилилося з неї, опріч небагатьох клубків піни, що повільно відірвались від вінець і впали на підлогу.

— Добре! — схвалив Сем.— Як почуваєте ви себе після цього?

— Краще, сер. Здається, краще,— відповів Джоб.

— Ще б пак,— авторитетно ствердив Сем.— Це подібно до того, як наповняють газом балон. Я на голе око бачу, як ви гладшаєте. Що ви сказали б про другий кухоль такого ж розміру?

— Спасибі, більше не треба. Дуже вам вдячний, сер,— сказав Джоб.

— Ну, а чогонебудь печеного?