— Прикра штука,— сказала згадана вже відьмувата дама, лихим оком глянувши на похмурого джентльмена.

— Це ж не моя провина, серце,— захищався той джентльмен.

— Не розмовляй зі мною,— відповіла дама.— До будинку з червоними дверима, візник! О, коли існує жінка, яку зганяє з світу негідник, що користується з найменшої нагоди збезчестити свою дружину перед чужими, то ця жінка — я.

— Вам повинно бути соромно, Редл,— промовила друга маленька жінка, що була не хто інша, як місис Клапінс.

— Та що ж я зробив? — спитав містер Редл.

— Не говори зі мною, тварюко, бо інакше я забуду про свою стать і відлупцюю тебе,— попередила місис Редл.

Поки відбувався цей діалог, візник якнайганебніше вів свого коня за вуздечку до будинку з червоними дверима, які відчинив уже добродій Бардл. Справді, це був низький і непристойний спосіб під’їздити до будинку приятельки. Екіпаж не підкотив стрілою, візник не зскочив з козел, не стукав у двері, не відкинув хвартух в останній тільки момент, щоб леді не довелося сидіти на вітрі, і ніхто не подав їм шалей потім, як це робить кучер власної карети. Увесь ефект пропав. Краще було б прийти пішки.

— Ну, Томі,— сказала місис Клапінс,— як здоров’я твоєї бідної матусі?

— О, дуже добре, — відповів добродій Бардл,— вона у вітальні, що на вулицю. Все гаразд... і зі мною теж усе гаразд.— Тут добродій Бардл сунув руки в кишені й почав стрибати з тротуару на перший східець сходів і назад на тротуар.

— І ще хтонебудь їде, Томі? — спитала місис Клапінс, поправляючи на собі пелерину.

— Місис Сендерс їде теж,— відповів Томі.—І я їду теж.

— Поганий хлопчисько,— зауважила маленька місис Клапінс.— Тільки й гадки що про себе. А підійди но сюди, голубчику Томі.

— Ну? — сказав добродій Бардл.

— А хто ще їде, моє серденько? — улесливе допитувалась місис Клапінс.

— О, місис Роджерс їде,— відповів добродій Бардл і широко розплющив очі, подаючи цю звістку.

— Як? Та дама, що найняла кімнату? — скрикнула місис Клапінс.

Добродій Бардл засунув ще глибше руки в кишені і кивнув головою рівно тридцять п’ять разів, даючи зрозуміти, що то була саме їхня жилиця і не хто інший.

— Боже мій! — скрикнула місис Клапінс.— Та це ж ціле товариство.

— А якби ви знали, що у нас в буфеті, то ви й не те ще сказали б,— додав добродій Бардл.

— А що ж там, Томі? — піддобрюючись, питала місис Клапінс.— Ти ж скажеш мені, Томі, я знаю.