Коли я виступаю напідпитку, то рухи, виправдані лише точністю виконання, роблю неточно і припускаюсь найприкрішої помилки, якої клоун повинен уникати: сміюся з власних витівок. Жахливе приниження. Поки я тверезий, страх перед виступом зростає аж до самого виходу на сцену (здебільшого мене доводилось просто виштовхувати з-за куліс), і те, що деякі критики називали «іронічно-задумливою веселістю», за якою «чується биття серця», було не що інше, як холодний відчай, що допомагав мені стати маріонеткою; якщо та маріонеткова ниточка розривалась і я знову ставав самим собою, все виходило гірше. Повно, ченці в стані медитації переживають щось подібне. Марі завжди тягала за собою багато містичної літератури, і я пригадую, що там часто вживаються слова «пустота» і «ніщо».

Останні три місяці я частенько бував напідпитку і виходив на сцену з облудною впевненістю; наслідки цього виявилися швидше, ніж у якогось недбалого учня, що може плекати ілюзії до самого іспиту. Півроку — досить довгий час для ілюзій, а в мене вже через три тижні не стало в кімнаті квітів, через півтора місяця — кімнати з ванною, а на початку третього відстань од вокзалу до готелю зросла до семи марок, тоді як заробіток зменшився на дві третини. Коньяку вже не було — його замінила горілка, а вар’єте замінили якісь дивовижні товариства, що збиралися в тісних і темних залах, де я виступав на злиденно освітлених сценах і вже не міг собі дозволити навіть неточних рухів, а тільки по-блазнівськи кривлявся, розважаючи ювілярів-залізничників, поштових службовців, митних чиновників, католицьких домогосподарок або євангелістських сестер-жалібнпць; п’яні офіцери бундесверу, яким я скрашував святкову вечерю з нагоди закінчення курсу навчання, так і не збагнули, сміятись їм чи ні, коли я показав уривки свого номера «Рада оборони»; а вчора в Бохумі, імітуючи перед молоддю Чарлі Чапліна, я посковзнувся, упав та так і лишився на сцені. Мене навіть не освистали — тільки співчутливо зашушукали в залі, а я, коли нарешті на мене впала завіса, скоріше пошкутильгав зі сцени, похапцем зібрав свої манатки і поїхав, не розгримувавшись, до пансіону, де зчинився жахливий скандал, бо хазяйка відмовилась позичити мені грошей на таксі. Водій таксі заспокоївся й перестав бурчати лише тоді, коли я віддав йому свою електричну бритву не в заставу, а як плату за проїзд. Він ще виявився досить людяним і дав мені здачі — почату пачку сигарет і дві марки грошима.

Потім я одягнений ліг у неприбрану постіль, допив горілку з пляшки і вперше за останні місяці на якийсь час позбувся меланхолії та головного болю. Я лежав на постелі в такому стані, як мені іноді уявляються останні дні мого життя: п’яний і наче в стічній канаві. Я ладен був віддати за чарку горілки свою сорочку, і тільки складна процедура торгу утримувала мене від такого обміну. Я заснув глибоким сном праведника, і мені снилось, ніби я вже труп і та важка театральна завіса лягла на мене м’яким, товстим саваном, огорнула мене благодійною темрявою, а втім, я крізь сон і забуття вже відчував страх перед пробудженням: на обличчі грим, праве коліно розпухло, на пластмасовому підносі жалюгідний сніданок, а поряд з кофейником телеграма від мого агента: «Кобленц і Майнц відмовили крапка Увечері подзвоню Бонн Цонерер».